Ізабелла Сова - Терпкість вишні

— Ти сама бачиш, Вишне! Це справжній дурдом!

Повертаємося ранковим потягом, навантажені, як верблюдиці.

— Ну і як тобі? — Мілька затягнула торбу зі слоїками на верхню полицю. — Бурхливо було, еге ж?

У відповідь я тільки покивала зболілою головою.

— Тепер ти розумієш, чому після повернення до Кракова я відчуваю страхітливу порожнечу.

Розумію. Останні дні я не мала ні часу, ані сили розмірковувати про маніпуляції Данієля, але тепер уже почну.

— Облиш обгризати ті шкірки. — Мілька ляпнула мене по руці. — Не варто калічитися заради якогось ілюзіоніста.

— Я от усе думаю, що йому сказати.

— А нічого не кажи. Просто подаруй йому книжку і почекай реакції.

Я так і зробила. Купила ту книжку й занесла до кімнати, де він чергує. Поклала на його стіл обіч комп’ютера у великому конверті з написом: «Від Вишні». При нагоді здала працю про малі групи. Цікаво, що тепер робитиме Зоська? А Данієль? Буде вибачатися? Виправдовуватися? Благати про другий шанс?

— Може, він змінить джерело натхнення, — сказала Вікторія. — Перейде на інших авторів.

— Або збільшить виробіток так званої власної продукції, — кинув Травка.

— Невже всі вже знають про мою поразку?

— Я дізналася нині, — сказала Марія. — Від Томека. Анджей з Олеком також.

— А Ірек?

— Знає, — відповів Травка. — Він учора телефонував від бабусі, то я йому сказав.

— Ти, Травко, міг би працювати передавачем, — озвалася Мілька. — Шкода тільки, що ти не подумав про Вишню. Не кожен любить бути героєм програми «Поговорімо про сусіду навпроти».

— Чого ти отак бовванієш, як пам’ятник? Щось трапилося? — допитувалася Вікторія.

Я тільки кивнула, втупившись у біло-червоні клітини на цераті, що покривала наш кухонний стіл.

— Данієль?

Я простягла їй переказ, на цілих чотириста злотих.

— Від кого?

— Не знаю, певно, від тата. Він не надіслав жодного листа чи поштівки. Нічого. Тільки переказ. Певно, хоче остаточно мені довести, яка я підла, — зітхнула я.

— Ну і що?

— Ну і це йому чудово вдалося.

Мілька пішла на побачення з Філіппом. Позавчора він зателефонував, і вони домовилися під Ощадкасою. Банально, як вважає Марія.

— Вони повинні були б зустрітись у тій блакитній кав’ярні біля галереї на Плянтах. Або в якійсь дорогій кнайпі. Нехай покаже, на що він здатен, — злостиво кинула вона.

— Чого це ти сьогодні така гостра до хлопців? — поцікавилася Вікторія. — Ну зізнавайся, тобі швидше полегшає.

Впродовж якогось часу Марія намагалася нас переконати, що гострими бувають шпичаки на трояндах. Зрештою капітулювала і зрадила причину своєї люті. Гуру.

— Ми пішли вчора гуляти з Томеком, — почала вона, досипаючи собі до чаю п’яту ложечку замінника цукру. — Було близько сьомої, і Томек сказав, що зараз мені дещо покаже. А потім привів мене до «Ікеї», до самого директора. Той прийняв нас у себе в кабінеті. Представився і зразу як ляпне: «Це та наївна дівчинка, котра повірила, що її коханий улаштував собі в „Ікеї“ безплатний пансіон?»

— Він не зловживав делікатністю, — визнали ми з Вікторією.

— На жаль, — хлипнула Марія. — А потім запевнив, що не знає жодного гуру. Але охоче з ним познайомився б, бо вже два роки має бажання повіситись у відділі іграшок. «Може, цей гуру допоміг би мені віднайти загублений сенс життя, — додав він, — якщо йому вдалося отуманити на сорок років молодшу студентку соціології».

— Який злюка, — зауважила Вікі. — І через це ти плачеш? Чи через гуру?

— Через усе! — Марія досипала чергову ложечку замінника цукру. — А найбільше через Томека! Виставити мене на посміховисько перед усім світом! І саме тому я оголошую війну всім чоловікам!

Марія перебуває у стані війни, а я й далі журюся над татовим переказом. Обгризла геть усі шкірки на нігтях. Що далі?

— Подумай про плюси, — озвався з-під столу Ірек. — Ти не маєш часу журитися над Данієлем.

Данієль. Не написав. Не затефонував. Не прийшов. Просто жодної реакції. Із Зосьчиного боку також.

— Мабуть, вона зрозуміла, що цього разу мусить покинути поле бою. А що до Данієля, то я гадаю, йому просто не багнеться міняти список літератури, — потішив мене Ірек. — Він дійшов висновку, що легше поміняти кандидатку для приголомшення. Маю надію, що я тебе не образив.

— Чим? — я подала йому гвинтик. Він упродовж двох хвилин мацав стільницю, намагаючись його знайти.