Ізабелла Сова - Терпкість вишні

Він не відповів.

— Певно, що ні, тож я тобі скажу, — вона присіла на краєчок крісла. — Ти йшов на роботу, а я зоставалася зовсім сама. Мої товаришки вчилися в університеті. Ходили до кіно, домовлялися про побачення. А я сиділа у твоєму гарному величезному будинку й не знала, куди себе подіти.

Якийсь час вона мовчала, добираючи властиві слова.

— Я не повинна нарікати. Знаю. Я не мусила турбуватися про житло та гроші. Так довго, як ми будемо разом. Я вирішила зробити все, щоб ти був задоволений. Це було не важко, — вона всміхнулася сама до себе. — Ти не маєш завищених вимог. Чисті сорочки, добра їжа, в неділю пиріг. Тільки що прибирати чужий будинок страшенно нудно. Чому чужий? Бо в себе вдома я могла б досхочу клеїти листя на шиби, витинати дірки у шторах і малювати на дзеркалах. У чужому — ні.

Він хотів щось сказати, але не потямив дібрати слів.

— Я саме пилососила твій улюблений килим у сірі квіти. Величезний, як пустеля. Щоб не думати про це, стала замислюватися: скільки на ньому квітів, а скільки листочків. Із цього все почалося. Коли я замішувала тісто, то рахувала кількість родзинок. Коли мила вікна, то лічила всі відомі мені засоби для чищення. Поволі я втягувалася в забаву. Знаєш, скільки у нас кахельок в обох лазничках?

Він не встиг заперечити.

— Певно, що не знаєш. Чотириста п’ятдесят вісім, у тому числі двісті дванадцять без візерунків. А знаєш, скільки ребер на всіх батареях? Сто тридцять шість. Я точно перерахувала під час весняного прибирання. Я знаю, скільки дощок і цвяхів у панелях.

Скільки у нас пар взуття, рушників і головних уборів. Скільки кухонного начиння. Прибираючи цей будинок, я обчислила в ньому, мабуть, усе. Тож настав час, аби зробити другий крок. Я стала рахувати все, що тільки можна. Лічила акторів, польських і закордонних (п’ятсот двадцять осіб), назви парфумів (сімсот п’ятнадцять), квітів (лише дев’яносто два) і птахів (рівно сотня, разом зі свійськими). Лічила своїх знайомих і прочитані книжки, кольори, імена на літеру „А“, тканини й візерунки. Я не мусила думати про прасування сорочок, бо в цей час рахувала види ссавців. Коли варила бульйон, рахувала інші супи чи страви з яєць. Коли малювала, перелічувала відомі картини. Коли шила, рахувала елементи вбрання, або — чому б і ні? — міста світу. Я укладала складні збірки й каталоги. Аж поки прокинулася сьогодні вранці. Подумала, що мені виповнюється двадцять вісім років. Триста тридцять шість місяців, десять тисяч двісті двадцять сім днів, чотирнадцять мільйонів сімсот двадцять шість тисяч вісімсот вісімдесят хвилин і вісімсот вісімдесят три мільйони шістсот дванадцять тисяч вісімсот секунд. Я ні про що не турбувалася, нічого не чекала. І раптом збагнула, що перерахувала геть усе. Тому я вирішила тобі про це сказати. Вперше й востаннє.

Вона підвелася, розгладжуючи спідницю.

— Я від тебе йду».

Я завершила читати й віддала аркуші татові. Що я повинна сказати? Щось глибоке й заспокійливе. Може, якусь цитату з Кундери?

— Я не знала, що мама мала кучеряве волосся.

— А від кого ж у тебе ці локони?

Ну справді. Від тата я могла успадкувати хіба що розлогу лисину.

— Цікаво, чому вона тоді не пішла.

— Вона пішла, але відразу ж повернулася, бо виявилося, що в нас буде дитина. Тобто ти.

А якби мама дійшла рішення про розрив на рік чи на три місяці раніше? Страх подумати, що тоді.

2.05. Я вирішила провідати маму й дізнатися з першоджерела, що відбувається.

— Заходь, — сказала вона й почалапала до кухні.

Я посунула за нею. Вона витягла з холодильника бляшанку пива.

— Хочеш?

Я кивнула. Ми перейшли до кімнати, де на дерев’яній підлозі лежав величезний матрац. Перед матрацом низенька лавка з неструганих соснових колод, а на ній миски, повні смажених у меді фісташок.

— Сідай. — Мама зробила мені місце серед десятків кольорових подушечок. — Що тебе сюди привело?

— Місія.

— Я перетворилася на слух.

— Тато сказав, що відбувається щось жахливе, і просив, аби я делікатно все прозондувала.

— Жахливе? — Мама зареготала, а потім зробила великий ковток просто з бляшанки. — Я нарешті по-справжньому добре себе почуваю. Покинула журитися й планувати все на п’ять років уперед. Я нарешті живу.

— А він? Той твій новий? — несміливо запитала я. — Він який?

— Теплий, спокійний і… — вона на мить замислилася. — Нескладний. Зрештою, я можу вас познайомити. Він уже мусив повернутися з лісу. О, дзвонить домофон! — мама вибігла в коридор. Я ще ніколи не бачила, щоб вона рухалася з такою легкістю. Наче мала у венах замість крові кілька літрів гелю. Вона відчинила двері, і я побачила татового наступника.