Петер Хьоґ - Тиша

— Не ходи туди. На тебе там чекають.

Каспер вибрався з машини.

— Я йду шляхом Дао.

— Як ти можеш це знати?

Жовті очі дивилися на нього з відчаєм.

— Це чути. Це звук пестливого погожого вітру.

Між полем і дорогою тягнувся ланцюжок тополь, між тополями і площею припарковано автомобіль. Каспер став навкарачки.

Автівка звучала вище, ніж слід було б, — на півтону. Півтону — це не багато, але досконалий слух ці півтону бентежать. У сімдесяті роки Каспер дивувався із запису «Wohltemperiertes Klavier» [56] «Добре темперований клавір» (нім.). у виконанні Ріхтера, він звучав на півтону вище. Спочатку він думав, що винна пластинка або майстер-стрічка, що це технічна помилка копіювання. Пізніше крізь «залізну завісу» просочився запис прокоф’євських сонат у виконанні Ріхтера, вони теж звучали на півтону вище. Тоді Каспер зрозумів, що це не може бути випадковістю.

Коли в автомобілі, людях чи багажі є якийсь зміст, то зростає їхня власна частота коливань — або це так чується. Каспер поповз боком, машина опинилася між ним і прожектором. У машині сиділи двоє.

Пояснення того запису Ріхтера було дане тільки в дев’яностих, після того як було опубліковано одне його докладне інтерв’ю. Під кінець цього інтерв’ю великий піаніст розповів, що вік, не рахуючи всієї тієї шкоди, якої він завдав, знизив його відчуття основного тону майже на півтону.

Тоді Каспер усе зрозумів. Ріхтер настроїв рояль на півтону вище.

Це його глибоко вразило. І не тому, що вік пожирає людський слух, — вік пожирає все, згадати хоч би Бетховена. А тому, що людина може мати таку норовливість, що їй нічого не варто підняти всю класичну музику на півтону вище, аби пристосувати до своєї власної системи.

Усе ще рачкуючи, він обігнув ріг будинку. Відчинив маленькі дверці з південного боку. Звівся на ноги, хотів був побігти, але не зміг. Зігнувшись, він насилу обійшов стайню і критий манеж. У стайні його почула тільки Роселіл. Він поплескав коняку, заспокоюючи її, на шерсті лишилися сліди крові. Він подлубався в сіні — скрипка і папери зникли.

Він перебрався на інший бік двору, ховаючись у тіні стіни, повернув ручку дверей, що вели до контори. Двері були відчинені.

Приміщення виглядало як і раніше, але резонувало воно сильніше, ніж звичайно. Він подлубався на полиці під письмовим столом — триногий штатив зник, а з ним і бунзеновський пальник, і кийок.

Полиці виглядали як завжди, у напівтемряві він відшукав у розставлених в абетковому порядку швидкозшивачах теку з літерою К, витягнув її й відкрив: вона була порожня.

Він поставив її назад, узявся за ручку дверей, що вели до житлових приміщень, вони були не замкнуті, він увійшов — усередині було дуже тихо.

Відчинивши дверці холодильника, він побачив, що його вимкнено. Відкрив морозильник — він виявився розмороженим.

Каспер повернувся до офісу. Сів на стілець. Підняв слухавку. Телефон ще не вимкнули.

Він набрав номер Соні, вона одразу взяла слухавку. Він трохи підняв тюрбан з рушників і серветок, намотаний на голові. Йому було чути, що вона лежить у ліжку. Голос стає нижчий, коли антигравітаційні м’язи не тиснуть на легені й не зменшують об’єм звучання. Поруч з нею був чоловік, Каспер чув його дихання.

— Те місце, — спитав він, — у Даффі, як ти знайшла його для мене?

— З’явилася пропозиція. Наскільки я пам’ятаю. Рекламний листок. Вкладений у скандинавське видання «Cirkus Zeitung».

— Ви отримуєте до тридцяти пропозицій за день. Ти навіть не дивишся їх. Чому ж ти тоді звернула увагу саме на це?

Вона відповіла не одразу.

— Вона була адресована мені, — пояснила вона, — ціна була невисока. Мабуть, мені слід було б здивуватися з цих двох обставин.

Він почекав, намагаючись зібратися на силі.

— Я зробила щось не так? Нашкодила тобі?

— Ангел-хранитель, — промовив він, — може робити тільки добро.

— З тобою хтось є? Ти не повинен лишатися сам.

— Я в компанії, — сказав він, — настроювача роялів Всевишньої. Мене настроюють на півтону нижче.

І поклав слухавку.

Він обережно підійшов до вагончика, постояв, прислухаючись. Нічого не було чути. Намацавши маленький шматочок картону, що лежав там, де він його залишив, він зайшов усередину.

Він не наважувався запалити світло. На хвильку сів у крісло. Нічне світло з площі цідилося крізь вікна.

У нього цілком міг би бути палац — як у Грока в Онелії. У нього міг би бути величезний будинок у передмісті Парижа, як у Рівеля. Він міг би стати власником пентхаузу на вісімсот квадратних метрів над Конґенс Нюторв, як у Олега Попова в Москві — вікнами на МХАТ, старий чеховський театр. Замість цього у нього протягом двадцяти років був лише цей вагончик. Вісімнадцять квадратних метрів плюс тамбур, мінус те, що займали шафа з реквізитом, шафа з костюмами, піаніно й полиці.