Петер Хьоґ - Тиша

Франц Фібер налив, виноградний дух наповнив машину.

— Який звук іде від людини, яка вбила дитину?

Каспер скористався б якими завгодно кружними шляхами, аби уникнути відповіді на питання. Але очі хлопця жовто й наполегливо світилися в темряві.

— Двічі в житті, — сказав він, — мені довелося опинитися поруч з людьми, які вбили дитину, обидва вони були цирковими артистами, один з них задавив дівчинку, це був нещасний випадок, другий забив до смерті свого сина. Навколо обох було тихо.

Він відчув безпорадність. Перед великим жахом і великими чудесами ми безсилі. Меса сі-мінор і великі війни — з такими речами окремій людині ніяк не впоратися.

Але він чув, що цей молодик ще безпорадніший. І хіба — в цьому безпритульному світі — одноокий не зобов’язаний спробувати допомогти сліпому?

— Є два види тиші, — сказав Каспер, — чи, в усякому разі, я це так чую. Є висока тиша, тиша для молитви. Тиша, коли ти близький до Божественного. Та тиша, яка є сконденсоване, неясне передчуття народження звуку. І є інша тиша. Безнадійно далека від Бога. І від інших людей. Тиша відсутності. Тиша самотності.

Він відчув, що хлопець щирий з ним. Між ними виник контакт. Інтерференція. Вони були зовсім поруч один з одним.

— Я знаю їх, — сказав Франц Фібер. — Ці два види. Я обидва їх знаю.

— Ті двоє людей, про яких я говорив, були беззвучні. Щось покинуло їх назавжди.

Каспер торкнувся плеча Франца. Якщо хочеш послати сигнал без перешкод, то слід скористатися фізичним контактом.

— Але за цією їхньою тишею, за ізоляцією, вони звучали як і всі інші люди. Як ти і я. Тож коли ти або я, коли ми потрапимо в таку ситуацію, якщо світ від нас відвернеться. Чи коли ми самі відвернемося від світу. Це могли б бути ми. Це можемо бути ми. Ось про що я думав, коли сидів перед ними. Що на їхньому місці міг би бути я.

На мить виникла цілковита відкритість. На мить Каспер відчув, що обидва вони дивляться в той простір, де ширяють найчорніші демони і звідки всі ми час від часу отримуємо чималі дози з величезної клізми. Хвилину молодик тримався, потім не витримав:

— Може, зателефонувати до поліції?

— За хвилину, — відповів Каспер. — Коли ми вирушимо за провідною зіркою.

Він зробив ковток із посрібленої кришки. Дуже ймовірно, що алкоголь і не діє так ефективно, як щира молитва. Але, в усякому разі, він діє так само швидко.

Фари освітили кущі, позашляховик промчав повз них зі швидкістю сто сорок кілометрів на годину. Франц Фібер утупився в Каспера. Тільки зараз Каспер почув, що хлопець уже близький до межі своїх можливостей.

— Вона брехала, — сказав Каспер. — Коли говорила, що їй привозили дітей. Тепер вона хоче поїхати і все виправити. Якщо вже жінка її вагової категорії так розійшлася, значить, вважає, що вона безсмертна.

В’їзд до санаторію був облямований двома чотиригранними гранітними колонами й пишним чагарником. Каспер подав знак, і машина спинилася за п’ятдесят метрів від колон.

Будинки розташовувалися на шести терасах, що спускалися до старих вілл Торбека. Побудовані вони були з такого темного граніту, що вночі він здавався чорним. Але знизу було підсвічування, а з кам’яних чаш по-тропічному пишно струмували кручені рослини і квіти. Усе це нагадувало про висячі сади Вавилона — диво для квітня в Данії, коли останні морозні ночі ще з усмішкою чекають свого часу.

— Це для клієнтів, — пояснив Каспер, — усі ці квіти. Аби вони повірили, що сучасні технології знищили всю дріб’язковість природи і що немає ніякої потреби старіти, якщо раз на три місяці можна вприскувати чергову порцію ботоксу в мішки під очима.

— Якесь не біблійне місце, — відгукнувся Франц Фібер.

З гачка за сидінням водія Каспер дістав дві двобортні кухарські куртки і простягнув одну з них Фіберові.

— Не будьмо аж надто вже святими, — сказав він. — Чи можемо ми бути певні в тому, що Богоматір відмовилася б від підтяжки обличчя й виправлення прикусу? Якби їй це запропонували.

Молодик надягнув куртку. Руки у нього помітно тремтіли.

Каспер поклав руку йому на плече. Повернув його до себе.

— Подумай про дітей. Уяви їх собі. Батьків поряд немає, їхній дім далеко. Навколо них відбувається щось незрозуміле. Вони безпорадні. Ти чуєш це? Коли я бачив її востаннє, у неї були сліди побоїв. Навіть ось такі діти насправді безпорадні. І вони залежать від нас з тобою. Ти відчуваєш це?

Молодик ковтнув слину.

— І крім них. Тисячі інших дітей. У такому ж стані безпорадності. Або ще гірше. І в нас самих. У тобі і в мені. Ховаються два маленьких хлопчики. Ти чуєш їх? Ти відчуваєш співчуття? Воно — наше паливо. Єдине, що може допомогти рухатися далі. Через усю симфонію.