Петер Хьоґ - Тиша

— З Інституту вивчення свідомості?

Вона кивнула.

Каспер глянув на Франца Фібера.

— Вулиця Естервольґаде. Поруч з Ботанічним садом. У тих будинках, де колись була Копенгагенська обсерваторія.

Каспер повернув телескоп. Знайшов палац Розенборґ. Копенгагенська обсерваторія була найвищим будинком міста, поряд з палацом. Він знайшов вежу обсерваторії. Навів на різкість. Зовні по периметру вежі були побудовані скляні офіси, схожі на теплиці.

— Де ви їх оглядали?

— Я все втрачу, — відповіла вона.

Обличчя її було біле, майже світилося.

— Все одно ми всі втратимо все, — промовив Каспер. — Лишається тільки один вихід. Ми можемо спробувати втратити це якось гідно.

Він був задоволений, що і Франц Фібер, і укляклий батько дитини присутні при цьому. Це створювало відчуття хоч би якоїсь публіки. Для його золотих реплік.

— Подивіться на мене, — сказав він. — У мене немає ні копійки. Все втрачено. Не одружений. Дітей немає. Кар’єра скінчилася. Депортований з країни. Мене розшукують у дванадцяти країнах. Але я у процесі наведення ладу. Це по мені помітно? Що десь там, у глибині, таїться, готова от-от народитися, чистота?

— Здається, ви схожі на якогось волоцюгу, — відповіла вона.

Він випростався.

— Вони привезли дітей сюди, — сказала вона, — вони живі, стан їхній був задовільний. Їх збираються використати для чогось. Це якось пов’язано з поштовхами. Не знаю як.

Він відрегулював телескоп. На даху будинку були дві шлюпбалки. На колесах. Позаду них — силует двигуна.

— Чим займаються в «Кононі»?

— Офіційно це фінансова установа. Вони торгують винятково опціонами.

— Де Каїн?

Вона похитала головою.

— Про яке вбивство ви говорили? — спитала вона.

— Поліція вважає, що є зв’язок між низкою викрадань. Одну дитину було знайдено. Дівчинка. Її катували і душили.

Він пішов до дверей, вона пішла за ним.

— Я хочу все виправити, — сказала вона. — Щоб можна було дивитися в очі своїй дитині.

— Почекайте до пологів. Ми, здійснюючи паломництво заради спокутування, робимо все послідовно.

Каспер допоміг підвестися укляклому чоловікові і посадив його на диван. На столику біля дивана лежала пачка роздруківок на стандартних аркушах.

— Що було спільного, — спитав він, — у всіх цих пологах?

— Не було ніяких ускладнень. Усе проходило спокійніше, ніж під час звичайних пологів. Швидше. Деякі з жінок були матерями-одиначками. Більшість були заміжні. І ще — погода…

Вона стояла впритул до нього.

— На небі були веселки, — пояснила вона. — У всіх випадках ті, хто приймав пологи, бачили веселку. За вікном. Я розмовляла з кожним з них окремо. Вночі теж були веселки. Бувають і нічні веселки. Гало навколо місяця. Білі веселки на нічному небі, місячне світло, відбиване хмарами.

Він відчинив двері до ліфта.

— Залишається сподіватися, що в кінці шляху чекає золото, — сказав він. — Там, де кінчається веселка.

Вона заступила двері.

— Ці діти, — сказала вона, — хлопчик і дівчинка, вони не зовсім звичайні діти.

Він не знав, що відповісти.

— Вони були спокійні, — сказала вона. — Не веселі. Але дуже спокійні. Я не можу пояснити це. Але це було неприродно. Їм би належало бути пригніченими.

Він обережно прибрав її руку з дверей ліфта.

— Каїн, — продовжувала вона. — Він власник санаторію. Зараз він там. Він телефонував звідти. П’ять хвилин тому.

— Як ви дізналися, що він телефонував звідти?

— Звук великих джакузі. Я чула його.

Він почув звук її системи. Глибокий, прадавній. Звук якоїсь нескінченної туги.

— Ви народилися передчасно, — зрозумів він.

— На сьомому місяці. Мене оголосили мертвою. Поклали до мийні. Де, кажуть, я стала стукати по кришці, якою накрили піднос. Коли я почала працювати акушеркою, то познайомилася з лікарем, майбутнім пенсіонером, який пам’ятав мою історію. Він називав мене «Лоне з мийної».

Каспер не міг стримати свою руку. Вона мимоволі зметнулася вгору й погладила її по щоці. Хоча він чудово розумів, що не варто дуже вже пестити вагітних жінок на очах у їхніх чоловіків.

— До речі, Франц і я, — зауважив він, — ми просто не тямимося від тих, хто намагається вижити.

— Я не з полохливих, — сказала вона. — Але я боюся його. Каїна.

Каспер зробив знак, Франц звернув на стоянку край дороги. Каспер показав на пласку металеву фляжку.

— Чи не знайдеться ще трохи запальної суміші, — спитав він, — для двох холостяків, які щойно навідали молоду пару, що чекає на збільшення родини?