Петер Хьоґ - Тиша

— Дослідження, — прошепотів він, — воно було не тільки медичним. Ви були не сама. З вами був ще хтось.

Вона дивилась на нього з балкона. Через падіння в його голосі майже не було повітря. Одначе вона почула його.

Поруч з нею з’явилися три незнайомі обличчя, наймолодший з цих людей стрибнув на поручні. Опора вислизнула з-під ніг, і він гепнувся на землю, немов бейс-джампер, парашут якого не розкрився. На метр правіше від Каспера — там, де кінчався лужок і починалися кам’яні плитки. Ось такі маленькі відмінності в людській кармі і визначають, підводимося ми чи лишаємося лежати.

— Подруга, — вів далі Каспер. — Світловолоса, немов Мене Клінт [21] Крейдяна скеля на острові Мен у Данії. . Холодна, як сувора зима. Гостра, як німецька бритва.

Стоячи над ним на балконі, вона була схожа на Офелію. Десь уже наприкінці четвертого акту. Де процес уже став необоротним. Він попав у точку.

Він звівся на ноги. Немов Бембі на льоду. Йому б слід було хутенько накивати п’ятами. Але сил більше ніж на powerwalk [22] Вид спортивної ходьби. не було.

Він перекотився через стіну саду й упав на одну з маленьких доріжок, що ведуть до Кюстваєн. Зірвався на ноги, вибіг на дорогу: таксі не було. Він перейшов через проїжджу частину, побіг швидше. Для початку важливо дістатися до темної ділянки навколо іподрому. У глибині під’їзду до одного з будинків блиснули фари, і він пірнув у темряву. «Ягуар» стояв упритул до будинку, дверцята відчинилися, він бухнувся на заднє сидіння.

— Радіо настроєне на 71 мегагерц, — повідомив Франц Фібер. — Поліція змінює коди доступу раз на місяць. Таксисти вираховують їх першої ж доби. Вони зателефонували до поліцейської дільниці Гентофте, сюди їдуть дві машини.

Повз під’їзд, де вони стояли, проїхала патрульна машина і загальмувала перед клінікою, троє поліцейських забігли в будівлю: жінка і двоє чоловіків. За першою машиною спинилася ще одна.

— Помолімося разом, — запропонував Каспер.

Із дзеркала заднього виду на нього пильно дивилися жовті очі. Зі страхом. Молоді люди починають розпадатися на частини, коли опиняються в безвихідному становищі.

— Жінка. Яку ти змусив вийти на вулицю. Вона бачила, як я здавав сюди заднім ходом.

— Хоча б хвильку, — наполягав Каспер.

Він відкинувся назад. Помолився. Мовчки. Синхронно з биттям серця. Боже, зглянься на мене.

Він відчув цілковиту знемогу. Страх за дитину. Голод. Алкоголь. Кофеїн. Біль від падіння. Необхідність скласти зброю. Приниження. Тобі сорок два роки, і тебе розшукують, а ти гасаєш, як собака, вулицями. І відчув протиприродну розраду молитви.

Кісточки пальців застукали по склу машини. Франц Фібер завмер. Каспер натиснув на кнопку, вікно опустилося.

Це була жінка за шістдесят, волосся її було зібране у французьку косу. Було надто темно, щоб зрозуміти, у що вона вдягнена, але навіть коли б вона була вдягнена в лахміття, то все одно була б схожа на аристократку.

— Мені здається, я не замовляла таксі.

— Той день, коли вам знадобиться таксі, може настати, — відгукнувся Каспер.

Вона посміхнулася. У неї були прегарні вуста. Здавалося, що вони тренувалися в усмішках і поцілунках протягом шістдесяти років і досягли в цьому досконалості.

— А ви обіцяєте, що тоді опинитеся тут?

Світло фар упало на стовпчики біля в’їзду. Сподіватися не було на що.

— Я намагаюся врятувати дитину, — пояснив він. — У мене немає часу вдаватися в подробиці. Через непорозуміння я перебуваю в розшуку.

Вона пильно подивилась йому в очі. Немов очний лікар, який оглядає пацієнта щодо косоокості. Тоді несподівано випросталася. Повернулася. Пішла назустріч поліцейським.

Рухалася вона як прима-балерина, велично, з високо піднесеною головою. Вона підійшла до стовпчиків. Стала так, щоб затулити під’їзд і те, що було позаду неї. Щось сказала. Граціозно віддала наказ. Повернулася.

Поліцейські перетнули Странваєн, не озираючись. Франц Фібер скулився за кермом.

Каспер висунувся з вікна.

— Коли я виконаю мою місію. І відсиджу свій іспанський строк. Тоді я повернуся. І запрошу вас на вечерю.

— А що я скажу своєму чоловікові?

— А ми не можемо зберегти це в таємниці?

Вона похитала головою.

— Щирість — найважливіше. Срібне весілля було десять років тому. Ми робимо ставку на золото.

Двоє поліцейських усе ще стояли на хіднику. Виїжджати поки що було не можна.

— Така великодушна людина, як ви, — вів далі Каспер, — знає своїх сусідів. У тому числі й Лоне Борфельдт із будинку навпроти.