Патрік Зюскінд: Голуб

І хоч Йонатан, так би мовити, справді нічого не мав особисто проти мадам Рокар і хоч дуже добре знав, що її нескромні погляди є результатом не її цікавості, а професійного почуття відповідальності, він все рівно сприймав ці погляди неначе тихі докори, і щоразу, коли проходив повз мадам Рокар — навіть стільки років поспіль, — у ньому закипала коротка, гаряча хвиля обурення: і чому, в біса, вона знову на мене витріщилася? Чому вона знову мене контролює? Чому вона не дає мені можливості, зрештою, залишитися недоторканним, не звернувши на мене жодної уваги? Чому люди такі нав’язливі?

І оскільки він сьогодні через події, що сталися, був особливо вразливий і, як йому здавалося, в образі валізи та зимового пальта абсолютно відкрито ніс із собою всю нікчемність власного буття, то погляди мадам Рокар дошкуляли йому особливо боляче, а привітання «Доброго ранку, месьє Ноель!» прозвучало як справжнє глузування. І тоді хвиля обурення, яку він досі надійно стримував, раптом перелилася через край, трансформувалася у відвертий гнів, і він зробив те, чого раніше ніколи не робив: майже проминувши мадам Рокар, він зупинився, поставив свою валізу, поклав на неї зимове пальто й повернувся назад; він повернувся, відважившись нарешті хоч раз протиставити щось нав’язливості її погляду та її звертанням. Він ще не знав, що має зробити чи сказати, прямуючи до неї. Він знав лише, що він щось зробить або скаже. Нестримна хвиля обурення несла його на неї, а його хоробрості не було меж.

Вивантаживши бачки для сміття, вона збиралася повернутися до своєї комірчини, коли він спинив її точнісінько посеред двору. Вони зупинилися на відстані півметра одне від одного. Він ще ніколи не бачив її блідого обличчя з такої близької відстані. Шкіра пишних щік видалася йому занадто ніжною, як старий, дряхлий шовк, а в її очах, карих очах, якщо подивитися в них зблизька, не було нічогісінько від тієї колючої набридливості, навпаки, скоріше щось м’яке, майже по-дівочому сором’язливе. Та Йонатан, помітивши деталі, які, звичайно, мало відповідали портрету мадам Рокар, що він його носив у собі, не дав збити себе з пантелику. Щоб надати розмові офіційного характеру, він злегка доторкнувся до службового кашкета й заговорив досить різким голосом:

— Мадам! Я маю вам дещо сказати.

(Цієї миті він усе ще не знав, що саме він хоче сказати.)

— Так, месьє Ноель? — відгукнулася мадам Рокар, коротким, раптовим рухом відкидаючи голову на потилицю.

Вона схожа на пташку, подумав Йонатан, на маленьку перелякану пташку. І він повторив своє звертання різким тоном:

— Мадам, я ось що маю вам сказати… — щоб потім з подивом почути, як усе ще зростаюче обурення поза його волею сформувалося в таке речення: — Перед моєю кімнатою сидить птах, мадам… — І далі, уточнюючи: — Голуб, мадам. Він сидить на кахлях перед моєю кімнатою. — І лише на цьому місці йому вдалося приборкати свою мову, що виривалася на поверхню з несвідомого, та спрямувати її у певному напрямку, а отже, він додав, пояснюючи: — Цей голуб, мадам, загидив послідом увесь коридор сьомого поверху.

Мадам Рокар кілька разів переступила з ноги на ногу, закинула голову ще далі на потилицю й запитала:

— А звідкіля він узявся, цей голуб, месьє?

— Я не знаю, — сказав Йонатан. — Очевидно, він залетів через вікно в коридорі. Воно відчинене. Вікно повинно завжди бути зачиненим. Так записано у правилах внутрішнього розпорядку.

— Мабуть, хтось із студентів відчинив його, — сказала мадам Рокар, — через спеку.

— Можливо, — промовив Йонатан. — Але воно все ж має бути зачиненим. Особливо влітку. Якщо раптом буря, воно може грюкнути й розбитися. Влітку 1961-го таке вже було. Тоді заміна шибки коштувала сто п’ятдесят франків. З того часу в правилах внутрішнього розпорядку записано, що вікно має завжди бути зачиненим.

Він знав, що його постійне звертання до правил внутрішнього розпорядку має в собі щось сміховинне. Та й не цікавило його зовсім, яким чином голуб міг туди потрапити. Йому не хотілося ще детальніше говорити про голуба, ця прикра проблема стосувалася тільки його одного. Він хотів якось позбутися обурення нав’язливими поглядами мадам Рокар, та й годі, що й сталося з першими ж реченнями. Зараз обурення вгамувалося. Він уже не знав, як йому бути далі.

— То треба вигнати голуба та зачинити вікно, — сказала мадам Рокар. Вона промовила це так, ніби йшлося про найпростішу річ на світі й ніби тоді все знову буде в порядку. Йонатан мовчав. Він заплутався своїм поглядом на коричневому дні її очей, він ледве не загруз у них, немов у м’якому, коричневому болоті, так що мусив на секунду заплющити очі, щоб вийти на поверхню, відкашлятися, щоб віднайти свій, голос.