Олесь Ульяненко - Там, де південь...

Голубооку голову Біби знайшли під порогом Ольки Коваль… Це відбулося ще до того, як ми знову зустрілися. Після цього випадку чи закономірності, для неї і для мене позначеної роком, я намагався уникати людей. І не просто з нашого оточення, а людей узагалі. Власне, воно виходило так: я бажав бачити її, слухати її голос, м'який, як південний полудень, тримати в долоні їі довгі холодні пальці. Але мене помалу, вперто зносило в інший бік. Тому перебіг подій, невблаганний і перебреханий, я дізнавався від десятка людей, котрі називали себе друзями. А з такими навряд чи поквитаєшся чи відчепишся, і я не міг так, одним робом, полишити своє життя. З паскудним і надутим сенсом… Але наприкінці вже цього літа, що зараз далі, ніж сніги Антарктики, я зустрів її… Мені мало от-от виповнитися вісімнадцять. Але я цілковито був упевнений, що в моєму житті щось перемінилося. Ми сиділи в кав'ярні — тихому, майже безлюдному, з чіткими запахами дешевої кухні, аметистовому п'ятачку, з голосами, зовсім нереальними голосами обслуги, звуками з неіснуючого і небаченого життя, але невидимим нахабством прилиплого і приписаного тобі й для тебе. І це якимось чином пов'язувало нас: ми знали, що змінити вже нічого не можна. Ми відчували себе або занадто розумними, або занадто дорослими. А тому все: зелений присмерк у вікнах, із маслом вогнів порту, добротні столи на прямих ніжках, наче щойно їх витесав тесля, порухи людей, напівголоси безцеремонно й безпідставно намагалися нас зв’язати. І від цього відстань між нами робилася ширшою і ширшою.

— Я не розумію, як так можна чинити… — розпочала вона, без жодного оправдання в голосі, але з тією інтонацією, що гра для неї давно скінчилася, хоча не виключено — все повториться.

— Ти про Бібу?

Вона промовчала. Тільки нахилила голову. Так, наче говорила, що вона у всьому цьому не винна, а винен я сам, ні, що, напевне, немає ніякої різниці між мною й Бібою.

— Він так живе… І ти так зараз живеш… — сказав я… — Нічого особливого.

— Ти так гадаєш? — вона знову говорила так, наче між нами нічого не відбувалося. Нічого не відбулося… Тоді я запитав просто:

— Ти це зробила з-за мене?

Вона задумалася, наскільки жінка може задуматися, щоб приховати свою природну брехню.

— Ти погано знаєш жінок… Ти надто молодий, щоб зрозуміти…

— Ага… — я позіхнув, і мені справді було зараз байдуже. — Погані приклади для наслідування… Марнославство погана річ, коли ти наслідуєш когось, про кого ти нічого не знаєш. Фантазія дуже погана штука.

Тоді до мене дійшло: вона ні в чому не розбиралася. Мені свербіло сказати, що життя та її уявлення про це життя відрізняються, як ворона від курки. Що я не Біба, і що винні обставини, що навіть доктор, котрий присадив її на морфін, не може бути таким, яким вона собі його уявила. Але це не може і не буде причиною, що ми лишимося разом, до кінця чи до середини життя.

— Він потвора… Він потвора… Він потвора… — погляд її блукав. Вона вперто повторювала слова, наче намагаючись зчепитися з усим світом, цим крихітним смердючим світом дешевої забігайлівки. Вона продовжувала грати, й грати щиро. І Біба брав реванш наді мною, бо я для неї був невідомо ким. Їй аби говорити, не називаючи його на ім'я, але Біба жив не так далеко, за її спиною. Льотав, як довбаний чорт із пекла. І цього не міг не зрозуміти навіть дурень.

— Пішли, — сказав я.

На знак згоди вона схилила голову й відірвалася від тонких ниток навколишнього: взяла мене за руку, й у мене пішла голова обертом. Так вона сиділа — плечем до мене, намагаючись хитрим жіночим оком обхопити всю обстановку, все навколишнє: як вона виглядає серед цих людей, і що вони думають про неї, про мене і взагалі… Їі цікавив навіть кіт, замурзаний, із кислотинням у очах, що терся брудною шерсткою об ноги відвідувачів. Її цікавили ці люди. Її цікавило все. І зробила вона з Бібою те заради цікавості. Її цікавили пара одиноких голосів, що сперечалися в темному кутку, під кирпатою від давності картиною. І я розумів, що то була закохана парочка, що не одну годину вирішувала свої стосунки. І до цього їй було діло… Був би я дорослішим, із досвідом, то неодмінно б зрозумів, що відбулося чи не відбувалося там, на Варварівці. А зараз ми просто сиділи, плечем до плеча, одне біля одного. Зовсім чужі й непотрібні. Потім ми вийшли. Надворі стояла спека. А над Півднем, вірніше, над Аляудами, йшов дощ.