Олесь Ульяненко - Там, де південь...

Після цього ми не бачилися місяць. Стояла осінь. Історія з Аляудами не вийшла. Халяву взяли під слідство. У нього нагріли мішок меленого маку. І це всі аксакали, і мєлкі, і наш молодняк скидали на Бібу, що плутався з одеськими молдаванами. Цілий місяць я думав про Ірчині невеликі круглі, чашечками, груди, довгі ноги й плаский живіт із красивим пупком. А ще про таємницю, яку вона мені хотіла повідати… Стояла жирна миколаївська осінь, яка нічим не відрізнялася від літа. Ми нудилися: єдина розвага, що починала усим обридати. — дєдушка Мазай і його малий підар. Нарешті я не витримав і пішов до того місця, де їі зустрів. І так ходив місяць, доки листя не поспадало з дерев, а широкі міські вулиці стали більше нагадувати каналізації. Пєца на той час зачепив у Сухаренкової трипака. Розбив їй морду й лікувався в дяді Фіми косяками драпу та уколами пеніциліну. Під кінець осені випустили Халяву. Під кінець осені я побачив її біля Молодіжного театру. При ній — молодий чоловік тридцяти років, із витонченим обличчям, із жіночим манікюром, у добротному костюмі. Він підтримував її під лікоть і щось розповідав, а вона відсторонено слухала, схиливши голову на лівий бік, скинувши на плече тугі хвилі волосся. Нарешті її погляд потрапив на мене. І вона всміхнулася. Нас познайомили: він лікар, звати Альбертом. Тримався Альберт так, наче проковтнув лома.

І вони запросили мене на дачу у Варварівці. Сипав дрібний дощ, а я ще довго дивився їм у спину, рячив у темряву, коли їх уже давно не було. Наче у грьобану вічність. Вони пішли, а я все дивився й у шлунку моєму крутило. Потім подався на Третю Слобідку. Халява ходив у самих підштаниках і обкладав їбуками свого хоря, Нінку з ЮТЗ, що ніяк не могла попасти йому голкою у вену. Нарешті він не втримався і зробив Нінці хук зліва. Нінка завалилася, гримнувши тушею на всю Третю, пустивши рожеву юшку з розбитої пащі. Вірнопіддано підняла очі.

Халява нагнувся, взяв баян і загнав собі у вену під кісточкою. Нарешті його попустило, але він накручений і ширка ще не пішла венами. Нінка пузирила рожеву слину. Халява ходив у напівспущених підштаниках із кутка в куток і кричав: «Я — Мєчєний! Я — Мєчєний! А ви хто такі!?» Нарешті піймав приход. Він глянув на мене соєвими очима й сказав:

— Завтра прийдеш… — і пішов слухати Баха. Халяву ми цінували як естета. Я знову подумає про Аляуди, і мені зробилося нудко: там Халява вперше відтрахав свою дівчину, там уперше подрочив, там уперше зарізав свого суперника, Льошу з Октябрського, старого вурку, але опущеного: відрізав йому хрін і засунув у горлянку. За що й отримав першу ходку. Мене нудило і від міста, і від Аляудів, і від цього паскудного дощу. І я сказав:

— Я завтра зайнятий. Молдавани почекають, — і вийшов.

Я йшов і думав про неї. Повітря стояло чисте й густе, листя шурхотіло, стояло в дворах сонце й не існувало ніякого Халяви, Біби й усього цього кодла. Ти попадаєш, і вирватися звідси — все одно що вмерти. На сухій гілці сиділа ворона з масивним відполірованим дзьобом.

Вона крутилася, наче обкурена, а потім нахилилася, каркнула і насрала мені на плече. В прикмети я не вірив. Як бути обісраному, то без усіляких там падлюк: летючих, повзучих, стрибучих і тих, що на двох ногах. Але дорогою до Варварівського мосту я зазирнув у гадючник і довго пив густе пиво «Янтар», смакуючи свободу, і ще перло від того, що попереду на мене чекає дівчина на золотавого кольору струнких ногах, із сірими розумними очима, гнучка й ніжна, а ще пекуча й тепла ніч, а ще підкидало від того, що я послав к хрєнам собачим Халяву з його розборами, з його лампочними молдаванами, гагаузами, наркотою і хорями. У повітрі висіли мости, дерева, люди; приторний запах моря крутив ніздрі, мошонку, колотив серце. Мене несло, як підбитий Ту-134. Я добрався до аеропорту й просидів у барі годину, перекинувся кількома словами з двома проститутками. Дівахи сказали, що у мене класний прикид, і що якщо буде треба, то ми можемо перепхнутися за просто так. Зараз мене це ніяк не влаштовувало. Не стоїть, дєвки, у мене зараз на вас. Дівки хіхікнули: все вони розуміли. Блядська натура — кожен тримає тебе за свого. Ми випили ще потроху, і нарешті я дістався Варварівки. Якщо хто бачив прекрасну грецьку Аркадію, то зараз для мене, саме для моїх очей, підіймалися прекрасні їі сади в прозорому, як вода, повітрі. І брудною ганчіркою там теліпалося моє бренне тіло. Я йшов тихими вулицями з тендітними жінками у скромному, але дорогому одязі. Ти, бля, подивись — такі не серуть і не сцють. Я йшов: рипів шкірянкою й прохорами, виставивши обличчя так, наче продавав своє табліще за мільйон, не менше.