Патрик Зюскінд - Історія пана Зоммера

Цю вчительку, в якої брали уроки ще моя матуся, старша сестра, старший брат і взагалі усі в нашій парафії, так чи так причетні до музики, — від церковного органа до незграйних акордів Рити Штангльмайєр, — звали панна Марія-Луїза Функель. І цьому «панна» вона надавала вирішального значення, хоч я зроду не бачив жодного створіння жіночої статі, менше схожого на панну, ніж Марія-Луїза Функель. Вона була старезна, сива, горбата, поморхла, мала маленькі чорні вусики й зовсім не мала грудей. Я знаю це, бо застав її якось у самій сорочці, коли помилково прийшов на заняття раніше й вона не встигла ще вдягтися після пообіднього сну. Стояла в дверях своєї старої величезної вілли в спідній сорочці та халаті, але не в тонкій широкій шовковій одежині, які звичайно носять жінки, а в простій, з бавовняного трикотажу, що щільно прилягала до тіла й оголювала плечі. Ми, хлопці, ходимо в таких на уроки фізкультури. І з цієї футболки звисали її зморшкуваті руки, випиналася тонка суха шия, а під футболкою була рівна суха грудна клітка, схожа на курячу. Незважаючи на це, вчителька наполягала, щоб її величали «панною». Інакше чоловіки могли подумати, — часто пояснювала вона, навіть якщо її ніхто не запитував, — ніби вона вже одружена, тоді як вона ще вільна незаміжня дівчина. Це пояснення було чистісінькою бриднею, бо в цілому світі не знайшлося б чоловіка, який згодився б повести до вінця оту стару безгруду вусату Марію-Луїзу Функель.

Крім того, вчителька називала себе «панною Функель» ще й через те, що ніяк не могла називатися «пані Функель», навіть якби хотіла, бо вже була одна пані Функель: її рідна мати. І коли я досі казав, що панна Функель старезна, то тепер уже й не знаю, як назвати саму пані Функель: старою як світ, старою як камінь, як черепок, чи як пеньок, чи найстаршою з-поміж усіх старезних?.. Думаю, вона мала добрих сто років. Пані Функель дожила такого віку, що її тільки умовно можна було зараховувати до живих істот, а правдивіше б — до категорії меблів, запилених препарованих метеликів чи ламких старих ваз. Вона не рухалася, не розмовляла, а чи бачила що та чула — невідомо, бо я завжди її заставав у кріслі. Влітку пані сиділа заповита в білу тюлеву сукню, а взимку — в чорний оксамит, з якого стирчала її черепашача голівка. Те зручне крісло з підголів'ям непорушно стояло в найвіддаленішому кутку кімнати, під годинником. Тільки в надзвичайно рідкісних випадках, коли учень особливо старанно виконував домашнє завдання і без помилок програвав свої вправи, панна Функель мала звичку виходити на середину кімнати й звідти вигукувати в бік крісла з підголів'ям:

— Ма! — вона називала свою матусю «ма». — Ма! Дай-но цьому хлопцеві тістечко, він сьогодні так гарно грав!

І тоді доводилося пройти через усю кімнату, стати перед отим кріслом і простягти руку до старої мумії. І знову панна Функель горлала:

— Дай хлопцеві тістечко, ма!

Далі з-під тюлевого сповитку чи чорного оксамиту з'являлася синява, тремка, кощава, майже прозора рука й пливла під нерухомим поглядом праворуч над підлокітником до столика, на якому стояла ваза з солодощами, брала там одне тістечко, найчастіше прямокутне, з вафлею, начинене білим кремом, і так само повільно пливла назад до простягненої дитячої долоні, наче в тих безживних пальцях був шматок золота.

Часом дитяча рука і пучки старечих пальців на мить торкались, і тоді ти аж здригавсь од жаху, бо готувався відчути мрецький холод, а бабині пучки виявлялися теплі, навіть гарячі, і неймовірно чутливі, хоч від того не менш бридкі. Пробелькотівши «Дякую, пані Функель», ти забирався геть із кімнати, з того похмурого будинку, швидше на волю, на повітря й сонце.

Не пам'ятаю, як довго я опановував оте дивне мистецтво їзди на материному велосипеді. Пам'ятаю тільки, що зробив це самостійно, почасти від антипатії, а почасти від упертості. Для навчання я вподобав покручену грунтову стежку в лісі, де мене ніхто не бачив. Обабіч стежки були такі круті виярки, що я будь-якої миті міг беркицьнути в сухе листя або в пухку землю. Та якось, після багатьох невдалих спроб, несподівано втямив що й до чого. Я рухався, всупереч усім своїм теоретичним міркуванням та глибокому скепсисові, рухався вільно на двох колесах — невимовно гарне й горде відчуття! На терасі нашого будинку та на моріжку біля неї я завершив пробний маршрут на очах усіх членів родини, за що отримав оплески батьків та пронизливий регіт брата й сестрички.

Потім брат пояснив мені найважливіші правила дорожнього руху, особливо правило завжди дотримувати правого боку. Відтоді я раз на тиждень їздив на урок до панни Функель, щосереди пополудні, з третьої до четвертої. Звичайно, про тринадцять з половиною хвилин, які пророкував мій брат, не могло бути й мови. Брат був на п'ять років старший за мене, і його спортивний велосипед мав триступінчасту ланцюгову передачу, а мені доводилося їздити стоячки на занадто великому для мене маминому велосипеді. Навіть до кінця опустивши сідло, я не міг сидячи вертіти педалі, а мусив обирати одне з двох: або вертіти, або сидіти, що надзвичайно втомлювало, та й здавалося збоку, наскільки я розумію, досить кумедним. Борсаючись у педалях, я мусив розігнати велосипед, на повному ходу осідлати його, завмерти з розчепіреними чи підібганими догори ногами, поки велосипед уповільнить швидкість, а тоді знову впіймати носаками верткі педалі й набрати нового розгону. Таким чином я ледве добирався до вілли панни Функель за хвилин двадцять, та й то коли дорогою не траплялось нічого прикрого. А всіляких перешкод бувало досить. Скажімо, хоч я й навчився їздити, кермувати, гальмувати, сідати і вставати, але не навчивсь обминати когось чи давати іншому випереджати мене. Боявся взагалі когось зустріти. Ледь зачувши гуркіт попереду чи позаду, я одразу ж гальмував і перечікував, доки авто чи що там проїде. Уздрівши попереду перехожого, я, далеко не доїхавши до нього, зупинявся й далі біг пхаючи велосипеда поперед себе. І тільки коли залишав перехожого ген позаду, починав знову крутити педалі. Щоб їхати, мусив мати зовсім вільний шлях, а ще ліпше — щоб ніхто взагалі мене не бачив. До того ж на півдорозі між Унтернзее та Обернзее жив ще пес пані лікарки Гартлауб, паскудний тер'єрчик, який часто тинявся вулицею й кидався на все, що мало колеса. Його можна було уникнути, лише скерувавши велосипед на узбіччя і, вміло зупинивши біля огорожі, перечекати там з піднятими ногами, вчепившись рукою за штахетник, доки пані лікарка Гартлауб свистом прикличе свою бестію. Отож не дивно, що за таких обставин мені навіть двадцяти хвилин не вистачало, щоб подолати шлях від дому до вілли панни Функель, тому я взяв за звичку про всяк випадок виїздити за півгодини.