Патрик Зюскінд - Історія пана Зоммера

Я пішов швидше. Сьогодні не мав права спізнюватися до школи. На уроках поводивсь як ніколи бездоганно, щоб учитель не знайшов приводу лишити мене після школи. Я був покірний, як ягнятко, і разом з тим уважний, надзвичайно порядний і старанний, одне слово — зразковий школярик. Я жодного разу не поглянув на Кароліну, змушував себе не робити цього, поки що не робити, заборонив собі це, майже марновірно, так мовби через один невчасний погляд міг її втратити…

Коли уроки закінчились, виявилося, що дівчатка повинні залишитись у школі ще на годину, вже не пригадую, чому саме: на заняття з рукоділля чи з якоїсь іншої причини. У всякому разі, відпустили тільки нас, хлопців. Я не сприйняв того як трагедію — навпаки. Цей випадок видався мені додатковим іспитом, який я мав витримати і який надавав такому бажаному побаченню з Кароліною ще більшої врочистості: ми цілу годину чекатимем одне одного!

Я чатував на роздоріжжі між Обернзее та Унтернзее, поблизу шкільних воріт. На цьому місці із землі випинався гладенький валун з позначкою у формі ратиці. Казали, ніби ту позначку лишив чорт, який у нападі гніву тупнув об камінь ногою; селяни ще в давні часи побудували неподалік церкву. На цей камінь я й сів, збуваючи час тим, що пальцем вихлюпував дощову воду, яка назбиралася в чортовій виямці. Сонце пригрівало в спину, небо було так само безхмарно-блакитне, я сидів, вихлюпував водичку, ні про що не думав і почував себе несказанно любо.

Нарешті вийшли дівчатка. Спочатку повз мене пронеслася вся зграя, і вже потім, останньою, йшла вона. Я підвівся. Кароліна бігла до мене, її каштанове волосся маяло, заколка підстрибувала над лобом, на Кароліні була цитриново-жовта сукня. Я простяг руку назустріч, Кароліна зупинилася так близько, як тоді, на перерві; я хотів узяти її за руку, хотів притягти до себе, найбільшим моїм бажанням було обійняти Кароліну й поцілувати в щічку, а вона промовила:

— Слухай, це ти на мене чекаєш?

— Авжеж, — відповів я.

— Слухай, я не можу піти сьогодні з тобою. Мамина подруга захворіла, і мама не піде до неї, вона сказала, що…

І посипалася купа пояснень, яких я вже до пуття й не слухав, не те щоб запам'ятати, бо нараз у мене дивно скаламутніло в голові й послабли ноги. Єдине, що я ще пригадую, — як вона, урвавши балаканину, раптово повернулася й побігла, цитриново-жовта, в бік Обернзее, швидко-швидко, аби наздогнати подружок.

Я рушив Шкільною горою додому. Мабуть, ішов дуже повільно, бо коли на узліссі знічев'я озирнувся на дорогу до Обернзее, там уже нікого не було видно. Я зупинивсь, осягнув поглядом покручену лінію стежки зі Шкільної гори, якою допіру спустився. Сонце ліниво спочивало по той бік луків, у травах не вчувалося жодного натяку на вітер. Усе наче завмерло.

І тоді я побачив рухливу цяточку. Мурашиного розміру цяточку ліворуч, яка безперервно пересувалась уздовж узлісся, на Шкільну гору, на самісінький її гребінь. На тлі небесної блакиті стало видно, що то людина, і я незабаром упізнав триногого пана Зоммера. Ритмічно, мов у годинниковому механізмі, щосекунди рухалися вперед ноги, й далека цяточка, наче секундна стрілка годинника, повільно й водночас швидко — пересувалася впоперек обрію.

За рік я вперше сів на велосипед. Це було не рано, бо я досягнув уже зросту метр тридцять п'ять сантиметрів, важив тридцять два кілограми й мав тридцять другий з половиною розмір ноги. Але велосипеди мене раніше ніколи не вабили. Такий хитливий спосіб пересування на двох благеньких колесах видавався дуже несерйозним, навіть небезпечним, бо ніхто не міг до ладу пояснити, чому без руху велосипед одразу падає, якщо його не підтримувати чи не підперти, — але не падає, коли на нього сідає людина і їде без будь-якої підтримки чи підпори. Закони природи, що лежать в основі цього дивного феномену, особливо так звана механічна теорема підтримки імпульсу обертання, були мені тоді зовсім невідомі, та й тепер я їх ще не вповні осягнув, і самі слова «механічна теорема», «імпульс обертання» так мене пантеличать, що певне місце на моїй потилиці починає свербіти й пошпиговувати.

Мабуть, я взагалі не навчився б їздити велосипедом, якби це не було вкрай необхідно. А конче потрібним стало тому, що я мусив брати уроки гри на фортепіано. А такі уроки давала тільки одна вчителька музики, яка жила в протилежному кінці Обернзее, і дійти туди пішки забирало добру годину часу, зате велосипедом — як вирахував мій брат — усього тринадцять з половиною хвилин.