Патрик Зюскінд - Історія пана Зоммера

Розповівши про те, що панна Функель часом пригощала учня тістечком, мушу ще раз наголосити: таке траплялося дуже й дуже рідко. Бо панна Функель була сувора вчителька. Якщо ти абияк виконав домашнє завдання чи грав фальшиво, вона починала погрозливо хитати головою, червоніла, штрикала тебе ліктем у бік, гнівно ляскала пальцями в повітрі й вибухала нестримною лайкою. Найприкрішу таку сцену я пережив після року навчання в неї, і це мене так приголомшило, що я й досі хвилююся, згадуючи той день.

Я запізнився на десять хвилин. Мене затримав тер'єр пані лікарки Гартлауб, потім назустріч трапилось аж дві машини, та ще чотирьох перехожих я мусив випередити. Коли нарешті добувся до панни Функель, вона вже гасала кімнатою з розпашілим обличчям, ляскаючи пальцями в повітрі.

— Ти знаєш, котра година? — прогарчала вона.

Я не відповів. Ще не мав годинника: мені його подарували аж на день тринадцятиріччя.

— Ось! — викрикнула вчителька, ляскаючи пальцями в напрямку непорушно застиглої пані Функель, над якою цокав годинник із маятником. — Уже майже чверть по третій! Де тебе знову носило?

Я забелькотів щось про собаку пані лікарки Гартлауб, але вчителька не дала мені нагоди виправдатися.

— Собака? — перебила вона. — Ну, звісно, грався з собакою! А ще, напевно ж, їв морозиво! Я вас усіх добре знаю! Ви постійно крутитесь біля кіоску пані Гірт, думаючи лише про те, як би проковтнути ще одне морозиво!

Це було страшенно підло! Дорікати мені, нібито я купував морозиво в кіоску пані Гірт! Коли в мене навіть кишенькових грошей не бувало! От мій брат і його дружки — це інша річ. Вони всі свої гроші залишали в кіоску пані Гірт. Вони, але ж не я! Скільки зусиль коштувало мені щоразу випросити морозиво в матусі чи в сестри! А тут мене звинувачують, ніби я зовсім не намагався у поті чола, з величезними труднощами, приїхати на урок музики, а лизав десь морозиво. Від такого приниження мені заціпило, і я заплакав.

— Ану, не реви мені! — гримнула панна Функель. — Негайно показуй, що ти там вивчив! Мабуть, знову не займався з інструментом?

Тут вона, на жаль, мала рацію. Минулого тижня я й справді майже не займався музикою. Одне — бо мав іншу важливу роботу, а друге — бо загадані етюди були страшенно складними, всілякі там фуги та канони, права й ліва рука розходяться врізнобіч, одна — завмирає раптово тут, а друга так само раптово завмирає там, усе це у перекірливому ритмі з незвичними інтервалами та ще й з гидким звучанням. Якщо не помиляюся, композитора звали Геслер, хай йому чорт!

Та все ж, думаю, якби не різні там перешкоди дорогою сюди, я міг би більш-менш пристойно протарабанити обидві п'єски. Мене вивів з рівноваги тер'єр пані Гартлауб, а потім додала прочуханка від панни Функель. Ось так, тремтячи й упріваючи, сидів я зі слізьми на очах, переді мною — вісімдесят вісім клавіш та етюди пана Геслера, за мною — панна Функель, яка видихала мені в потилицю весь свій гнів… Одне слово, я зазнав цілковитої поразки. Все переплутав — басовий і скрипковий ключі, повні й неповні ноти, четвертну паузу й одну восьму, праворуч і ліворуч… Не встиг дійти до кінця рядка, як клавіші й ноти розлетілись у калейдоскопі сліз, руки впали, і я лише сидів, тихенько схлипуючи.

— Так я й думала! — просичало в мене за плечима, і дрібненькі бризки слини осіли на моїй потилиці. — Так я й знала! Спізнюватись, їсти морозиво й знаходити всілякі виправдання — це-е ми мо-о-жемо! А ось виконати домашнє завдання — цього ми не мо-о-жемо! Ну стривай, парубче! Я-а-а тебе навчу!

З цими словами вона порвалася вперед, умостилася поряд зі мною, обома руками вхопила мою правицю, розставляючи пальці один за одним на клавішах так, як написав пан Геслер: «Оцей туди! А оцей сюди! А великий ось тут! А цей сюди! А ось цей має бути тут!…»

Закінчивши з правою, вона за тією ж методою перейшла на ліву руку: «Цей сюди! А оцей сюди! А ось той туди!…»

Вона так люто чавила мої пальці, наче хотіла ноту за нотою вбгати цей етюд мені в руки. Це тривало майже півгодини, й мені було боляче. Потім вона нарешті одчепилась од мене й знову засичала:

— Наступного разу ти все це мені заграєш, любесенький, і не тільки з листка, а й напам'ять та ще й алегро, інакше я тобі покажу, де раки зимують!

Тоді розгорнула товсту партитуру на чотири руки й ляснула її на пюпітр:

— А зараз ми ще пограємо Діабеллі. Десять хвилин, щоб ти нарешті навчився читати ноти! Лишень спробуй зробити помилку!

Я покірливо кивнув і втер сльози рукавом. Діабеллі видавався мені гарним композитором, не таким фугожером, як цей нестерпний Геслер. Грати Діабеллі було не важко, дуже навіть просто, до того ж звучав він завжди чудово. Я любив Діабеллі, незважаючи на те, що моя сестра часом казала: «Цього композитора може грати навіть той, хто зовсім не вміє грати на фортепіано».