Патрик Зюскінд - Історія пана Зоммера

Звичайно, в згадану добу теж були речі, які отруювали мені життя. По-перше, я вечорами не мав вільного доступу до радіоприймача й тому був змушений щочетверга між десятою й одинадцятою пропускати детективну радіовиставу й тільки наступного ранку, дорогою до школи, слухати в автобусі короткий переказ однокласника Корнеліуса Міхеля; по-друге, ми не мали телевізора. «Цього в моєму домі ніколи не буде, — вирік батько, який народився того самого року, коли помер Джузеппе Верді, — бо телевізор убиває живу музику, псує зір, підриває лад у сім'ї і взагалі веде до загального отупіння». (Був один-єдиний день у році, коли телебачення не псувало зору й не призводило до загального отупіння, — а саме той день на початку липня, коли передавали дербі з іподрому «Гамбург-Горн». З цієї нагоди мій батько брав свій сірий циліндр і їхав до батьків мого друга Корнеліуса Міхеля в Обернзее, щоб подивитися в них телерепортаж.) На жаль, мати й тут йому не перечила, і сталося так, що я теж мусив ходити до Корнеліуса, аби принаймні вряди-годи відчути насолоду, переглянувши такі видатні телесеріали, як «Моя найкраща матуся», «Лессі» чи «Пригоди Гірама Голідея».

Як на те, передачі починалися надвечір і закінчувались о восьмій оглядом новин. Але рівно о восьмій я вже мусив сидіти з вимитими руками за домашнім столом і вечеряти. Оскільки неможливо бути водночас у двох різних місцях, особливо коли між цими місцями пролягає відстань у сім з половиною хвилин велосипедом, — не кажучи вже про миття рук, — мої телевізійні виправи ставали причиною постійного класичного конфлікту між обов'язком та бажанням. Або за сім з половиною хвилин до кінця передачі їхати додому, прогавивши розв'язку драматичного вузла; або ж залишатися в Корнеліуса до кінця передачі й відтак запізнитися на сім з половиною хвилин до вечері, ризикуючи дістати прочуханку від матері й вислухати врочисту промову батька про згубну роль телебачення у сімейному житті.

Та мені здається, що подібні конфлікти були взагалі притаманні тій добі. Кожна людина мусила робити те чи те або не мала права робити того чи того, постійно хтось чогось від тебе чекав, вимагав, наказував: «Учини так! Учини інакше! Але не забувай і про те! Чи ти вже це зробив? Ти вже там був? Чому ти так пізно?..» З усіх боків тиск, брак часу, годинник на кілька хвилин уперед. Дуже рідко тобі давали спокій у ті дні… Але я не збираюся нарікати чи вдаватися в подробиці якогось конфлікту з часів своєї юності. Швидше кортить почухати потилицю або ляснути себе по лобі, аби нарешті згадати все, розповісти про свою останню зустріч із паном Зоммером і поставити крапку в цій історії.

То було восени, після одного з телевізійних вечорів у Корнеліуса Міхеля. Передача видалась нудна, можна було наперед здогадатися, чим усе скінчиться, тож я трохи раніше попрощався з товаришем і подавсь додому, аби бодай сьогодні не спізнитися до вечері.

Вже давно смеркло, тільки на заході, понад озером, ще ледь сіріла світліша смерека. Я їхав без освітлення, бо фара в мене була постійно не в порядку, та й при ввімкненій динамці уповільнюється рух: час їзди до Унтернзее збільшується на добрих півтори хвилини. А світла я взагалі не потребував: міг би проїхати цей шлях навіть із заплющеними очима. До того ж вузька смуга асфальту найчорнішої ночі лишалася темнішою за паркани та кущі живоплоту, отож я міг легко орієнтуватись у темряві.

Так я, зігнувшись над кермом, їхав крізь морок на третій швидкості, вітер свистів у вухах, було прохолодно, вогко й тхнуло димом.

Коли позаду зосталося півшляху, — в цьому місці дорога відхилялась від озера, плавною дугою обмиваючи гравієвий кар'єр і ліс по той бік кар'єра, — в мене злетів ланцюг. На жаль, у загалом бездоганному механізмі перемикання швидкостей таке траплялося досить часто: підводила стара пружина. Якось я півдня мудрував над цією натяжкою, але так і не зміг усунути дефект. Отже, тепер зупинився й, чипіючи над заднім колесом, заходився вивільняти прищикнутий ланцюг, аби обережним рухом педалі знову натягти його на зубчастий вінець. Процедура була мені такою звичною, що я міг виконати її помацки в темряві. Неприємним було тільки те, що довелось вимаститися солідолом. Тому, натягши ланцюг, я пішов до берега, щоб витерти руки сухим кленовим листям. Розсунувши гілля куща, я побачив плесо. Воно було схоже на велике світне дзеркало, а над ним стояв… пан Зоммер.

Спочатку мені здалося, ніби він роззутий. Але потім я розгледів: пан Зоммер стоїть по самісінькі коліна в воді, за кілька метрів од берега, спиною до мене, обличчям на захід, до того берега, де за горами ще догасала остання біло-жовта смужка неба. Він стояв там, наче стовп, темний силует на яснішому тлі озера, в правій руці довга кривуляста палиця, на голові солом'яний капелюх.