Патрик Зюскінд - Історія пана Зоммера

І знов той самий звук, від якого волосся в мене на голові стало дибки, — благальний стогін тяжкохворого, — і знову ніякої полегкості, жодної краплі спокою, жодної секунди відпочинку. Пан Зоммер підвівся, вхопив рюкзака, нервовими рухами витяг з нього свій бутерброд та пласку бляшану флягу й заходився їсти, жерти, запихати в себе хліб з маслом, боязко озираючись навколо, так наче в лісі на нього чигали вороги, ніби його переслідувало щось страшне, від чого він утік на кілька кроків, але воно ось-ось має з'явитися тут, на цьому місці. Бутерброд блискавично зник, ковток із фляги, і все перетворилося знову на метушливий поспіх і паніку: флягу в рюкзак, рюкзак уже на ходу за спину, тоді за герлигу та капелюха — й похапцем геть, крізь чагарі, шарудіння, потріскування галузок, важке сапання, що віддалялося від дороги. І чимраз тихіше метрономне постукування палиці: «Стук-стук-стук-стук…»

Я сидів на гілляці, знову притулившись до стовбура ялини. Сидів і тремтів. Мені було холодно. В мене раптом зникло бажання падати вниз. Тепер це здавалося смішним. Я вже не розумів, як людині могло спасти на думку заподіяти собі смерть через якусь шмарклю! Я ж оце щойно побачив чоловіка, який ціле своє життя втікав од смерті.

Минуло п'ять чи шість років, перш ніж я знову зустрів пана Зоммера. То було наше останнє спіткання. Ні, я його тим часом, звичайно, бачив, було б неможливо не бачити того, хто постійно кудись іде, певно ж, бачив десь на сільській вулиці, на численних стежках навколо озера, в полі чи в лісі. Але якщо й бачив, то не звертав на нього уваги; думаю, на пана Зоммера ніхто не звертав особливої уваги, його так часто бачили, що просто не помічали, як не помічають добре знайомих, звичних краєвидів і не вигукують щоразу: «Дивись, онде видно церкву! Дивись, а он там Шкільна гора! Дивись, їде автобус!..» Хіба що коли ми з батьком у неділю їхали з верхогонів і при цьому випередили пана Зоммера, то казали один одному жартома: «Дивись, он іде пан Зоммер — він себе доконає!» Але мали на увазі, власне, не його, а спогад про ту давню грозу з градом, коли батько вдався був до стереотипних слів.

Хтось казав, ніби дружина пана Зоммера, лялькова майстриня, померла, але не знали точно коли, та й на похороні ніхто не був. Пан Зоммер уже не мешкав у підвалі в маляра Штангльмайєра — там тепер жили Рита з чоловіком, — а оселився в мансарді рибалки Рідля, кількома будинками далі. Але бував там дуже рідко, розповідала згодом пані Рідль, а коли й приходив, то ненадовго, аби лише перекусити чи випити чашку чаю, а тоді знову кудись ішов. Часто пан Зоммер не з'являвся вдома по кілька днів; де був, де проводив ночі, чи взагалі лягав коли спати, а може, мандрував тепер удень і вночі — цього ніхто не відав. Людей непокоїло інше. Вони думали про свої автомобілі, пральні машини, дачі, а не про те, де ночує старий дивак. Між собою балакали про те, що чули вчора по радіо, чи бачили з телевізора, чи про новий магазин самообслуговування пані Гірт — але аж ніяк не про пана Зоммера! Пан Зоммер хоча й з'являвся ще час від часу, але в свідомості людей уже не існував. Час пана Зоммера, як то кажуть, минув.

Але мій — ні! Я йшов у ногу з часом. А деколи навіть відчував, що випереджаю його! Я сягнув десь за метр сімдесят увишки, важив сорок дев'ять кілограмів, носив сорок перший розмір черевиків і ходив до п'ятого класу гімназії. Прочитав усі казки братів Гриммів та ще й половину Мопассана. Якось викурив півцигарки й переглянув два фільми про австрійську королеву. Ще трохи — й мав отримати учнівський квиток з такою бажаною печаткою «за 16», яка дозволяла ходити на «дорослі» фільми й до 22 години з'являтись у громадських місцях «без супроводу батьків чи вихователів». Я міг розв'язати рівняння з трьома невідомими, змайструвати детектор для середньохвильового прийому, знав напам'ять початок «De bello gallico» [2] «[Записки] про галльську війну» (латин.) — назва твору давньоримського імператора Гая Юлія Цезаря. — Peд. й перший рядок з «Одіссеї», хоч ніколи не вивчав грецької. На фортепіано грав уже не Діабеллі чи ненависного Геслера, а, водночас із блюзами та бугі-вугі, таких відомих композиторів, як Гайдн, Шуман, Бетховен чи Шопен, а спорадичні напади люті панни Функель стоїчно витримував, навіть нишком осміхаючись.

По деревах я більше не лазив. Ба навіть мав тепер свого власного велосипеда, який перейшов до мене від старшого брата й на якому я перевершив його рекорд тринадцяти з половиною хвилин від Унтернзее до вілли панни Функель, скоротивши його до дванадцяти хвилин тридцяти п'яти секунд, що засвідчив мій персональний ручний годинник. Та й взагалі — треба скромно додати — з мене вийшов пречудовий велосипедист, не лише швидкий і витривалий, а й управний. Їзда «без рук», повороти так само «без рук», повороти навстоячки чи раптова зупинка з підкидним ефектом не становили для мене жодної проблеми. Я міг навіть зіп'ястись ногами на багажник, що саме по собі було безглуздям, але вражало глядачів і промовисто засвідчувало мою безмежну довіру до двоколісного друга. Скептичне ставлення до нього зникло, як у теоретичному, так і в практичному розумінні. Я став палким прихильником цього спорту. Їзда велосипедом була така схожа на політ!..