Ирена Карпа - Добло і зло

Добре, що цих страшних гастрономічних подробиць не знала моя мама. Бо це ж вона з нас була поробила таких «нєженок», згодних тільки на найкраще їдло. Чесно кажучи, вся інша українська кухня, окрім кухні моєї мами і бабці з Черкас, гівно повне. Важке, непролазне, жирне, несолене. І краще тут зі мною погодитися — мама смажить найтовщі відбивні і дає найбільше крему в торти. А в гостях відбивні тонкі, а торт — пласти глевкого тіста, склеєні чимось липким і пересолодженим. Мама — це блискучий приклад здатності до блискавичних змін у ставленні до життя, якщо ви блискавично вийшли заміж. Коротше, мама моя, неперевершений шеф-кухар і кулінарний імпровізатор, до свого заміжжя навіть яєчню не вміла посмажити. Бо — читайте вище — в неї перед тим була кухня бабці Ліди. Чорта лисого би ви самі готували, якби вас так годували.

Мама у нас в сім'ї носила купу магічних імен. Починаючи з того, що насправді її звати Лариса, але тато перейменував цю кацапську Ларису в нормальну галицьку Лесю. Відтак це деревувало в Лесюндру й Лесяку.

З нашого ж із сестрою боку мама стала просто мамчиком (тато проапгрейдив це на мамчик-бамчик і мусік-гатов гусік), мамахою-расамахою і просто куртуазною мамзеллю.

Якось, навздогін нашій зустрічі випускників, я спитала у моєї мамзелі, на кому женився один там чувак із паралельного класу, з мамою котрого моя мамзель працювала колись на одній роботі. Вона призадумалася.

— Як би тобі пояснити… імені не пам’ятаю. Така дівчина… Її мама зветься Іра. Продає трунви .

— Шо? — мало не вдавилася я.

— Трунви продає. В побуті. І вінки…

Побут — це не в сенсі битовуха. Це в сенсі побуткомбінат, що колись процвітав, і навіть мама моя там була інженером-технологом швейного виробництва. І машинка в них друкарська була.

— Шайтан! — пошепки проказувала я, друкуючи на ній свої штуки. — Зразу книжка готова виходить!

Отак я і стала друкарем. Бо письменник — це той, хто від руки пише. А я відразу друкувати й видавати почала. Бо з каліграфією не зрослося.

Того вечора, вечора зустрічі випускників, нічого особливого не сталося. Нажерлася я, хіба, немов десь на чужому весіллі, заплативши в складчину сміховинно малі гроші. Правда, мені, як потім мама казала, наврочили, і вся поляна опинилася в унітазі.

— Ой, мамко, жалко як. Виригала всю красоту.

— Виригала 150 гривень!

— Сто шістдесят, мамо… Там ще на щось скидалися в кінці. — Цього я, звісно, не сказала. Мама і так переживала за переводняк продукту, а то би іще й додала:

— Тим більше.

Ага, забула. На тому вечорі я ще питала у своїх колишніх однокласників, чи можуть вони пригадати свої дитячі мрії. І наскільки вони збулися.

— Моя збулася! — життєрадісно замахав руками Тороус. Хвостики його білявої зачіски а-ля чехословацький хокеїст кінця 80-х при цьому тріпотіли на нічному вітрі.

— Шо, викладати в коледжі? — здивувалася я.

— Ні! Оце! — обвів він рукою неозначений простір.

— Шо — оце? — оглянула я недовірливо ресторан і територію навколо.

— Ну. мені завжди хотілося бути в центрі уваги й керувати процесом, щоби всім було весело і всі були такі активні. От як сьогодні!

— А-а-а… — зрозуміла нарешті я. Тороус, виявляється, усе життя мріяв стати МС й вести корпоративні вечірки. Як оця наша сьогодні. Вивчені красиві тости, сигнали до наливання. Ну, в нього це чесно виходило.

— Чула, ти вже й на кількох весіллях тамадою працював? — з повагою ллю єлей я.

— На шести вже! Ірчик, — вдоволено уточнює він.

Ну, круто. Але нікому тут, крім мене, здавалося, не цікавими були деталі чужих історій. Тож я заткалася, не грузячи однокласників своїми подорожами, книжками, музикою і роботою на ТV. На хуй воно комусь треба.

— Ми з тобою завжди мріяли, що в нас будуть чоловіки, котрі нас люблять і забезпечують, а ми собі сидітимемо вдома, правда? І як воно все обернулося… — зверталася до симпатичної, розведеної, з дитиною, дівчини інша дівчина, ще симпатичніша і ще розведеніша. Тобто теж з дитиною.

— Нє, я цього не розумію! — виступила Альонка, що завжди була найменшою в класі, а відтак народила двох синів-близнюків і назвала їх Віталієм і Володимиром. Самі розумієте, на честь кого. — Я посиділа дома, посиділа, а тоді сказала: всьо, досить. І пішла на роботу. Хай там всі собі як хочуть. А я до семи в прокуратурі.

— Цінна однокласниця… — подумала я і ще хтось.

— Вибачте, вибачте! — протискалися до нас на веранду два гопніка. — От ми тут тільки що почули, що ви сказали. Можна вам руку пожать?