Ирена Карпа - Добло і зло

Щоби потрапити на всякі там «пісні-року» чи в списки найвідоміших зірок сучасності, простим смертним треба платити. Десь так по 2 тисячі доларів на ті часи. За одноразову участь у «благодійній» акції в палаці «Україна» чи в Палаці спорту. А ви як думали? Тільки ж от Роман — він не простий смертний. Він усім цим пишним тьотям у пишних шиньйонах може запропонувати щось ліпше, ніж гроші, — він може запропонувати БАРТЕР. Буде це безкоштовний запис «колгоспної пісні» (повалій-лорак-пономарьов… продовжіть список, будь ласка) для нового року чи цілодобове довбання над записом першого синглу чиєїсь євродоларової донечки чи жінки (а шо — талант нєажіданна аткрился!) — не важливо. Так чи інакше, з цим їбатиметься мега-професійний, компетентний, стриманий і безвідмовний Артим. Він же Олег. Прізвище його — Артим. Ім'я —…

— Оле-е-е-ег!!! — цей розпачливий крик чужої безпомічної істерики переслідуватиме Артима до глибокої пенсії. Роман видавав цей крик з будь-якого приводу: заглючила програма, прогіркли тістечка, з'явилось на моніторі незнайоме англійське слово чи «не знаю, куди збереглася ця хуйня». Хуйня зберігалася кудись не туди дуже часто. Майже завжди. А що би ви робили на місці файлу з назвою «1», «I», «11111» чи «qqq» чи «qwerty»? Остання назва, можливо, в якійсь прадавній мові щось цікаве означає, але наразі це просто послідовність клавіш верхнього рядку латинської розкладки. Так само, як є слово «мить» внизу кириличної. Роман так називав свої безталанні ролики, радіопрограми чи аудіопроджекти без огляду на те, що їх колись комусь треба буде знайти. На одному радіо, де він працював до початку «РРаЙю», Романа навіть відключили були від загальної мережі. Забембав він усіх збереженням своїх файлів на чужих компах. Утім, до цієї його милої традиції всі так уже звикли, що сам Роман сміливо запровадив нову тактику:

— О, ну, я писав програму всю ніч… Монтував її. Такий змучений на ранок пішов, шо ну! О — хоч сірники в очі вставляй! — Роман відтягував нижнє віко й демонстрував замовнику процент гемоглобіну. — А зберегти проджект забув, ну, ти уявляєш?! — Тут він заходжувався плескати себе долонею по голові, по стегенцях й надривно сміятися «з самого себе», як то заведено в соціально-побутових казках.

Десь зовсім недавно, коли Роман, що боргує Артимові не одну тисячу доларів зарплатні (не кажучи про понаднормові за роботу вночі і ПОВНУ відсутність відпусток), віз його до нотаріуса, щоби виписати зі співзасновників студії, йому задзвонив телефон.

— Альо? — закричав Роман, як завжди, своїм львівським фальцетом. — А, бля, програма… Слухай. Карочє, я ж записав її. Там змонтувати треба. Вона якраз п’ятнадцять хвилин як мала вже піти в ефір! Ану швиденько найди її і змонтуй.

Артим поряд мовчить. У Романа з'явився новий раб. Теж, певно, боїться втратити роботу в Києві й повернутися до себе в обл-центр.

— Альо! — в Романа знову дзвонить. — А, добрий день, Петро Петрович… Так-так, звісно, є програма! Все змонтовано, все є. Зара вам перешлемо.

— Альо! — це вже дзвонить Роман. — Альо!!! Як це — нема? Та вона є, я зберігав!

— …

— А я їбу, куда я її зберігав?! Шукай давай! Десь є!

— …

— Як це — не можеш найти?! От, блядь, найшов собі работнічка, нічо не скажеш… Програму не може найти готову вже. Давай шукай! Тут Варін вже назвонює.

— Альо! — це знову Варін надзвонює Роману. — Та так, — лепече Роман, — вже шлемо! Щось він не може найти її, блін. Звільню нахрен.

Одного разу Роман ошпарив собі хуй. Вилив на нього чай і кілька днів не ходив на роботу.

— А де Роман? — питав Артур в Артима, зайшовши на студію. Просто наш із Артуром іняз і студія були поряд. Це частково пояснювало мій вибір роботи. Ну і взагалі прикольно було з Артимом чаю попити в не неробочий час. Роботка ж бо не пильна, як кажуть працьовиті москалі.

— Та нема… Ошпарився. — коректно відповідав Артим.

— Да? А шо собі ошпарив? Сильно? — не вгавав Артур.

— Та сильно, певно, якщо ходити не може.

— Та шо ж ти не кажеш, шо?! Хуй ошпарив, чи шо?

— Та хуй…

І не помогла йому вберегтися від такої напасті ні гомеопатія, ні заряджений батон. Ага. Саме так — ЗАРЯДЖЕНИЙ БАТОН. До калдуньї Роман їздив. Зарядила вона йому пшеничну булку і сказала покласти її на комп’ютерний монітор. І не забирати три місяці…

Авжеж, гомеопатія — то взагалі в Романа жесть якась була. Ці манюні цукрові кульки передавала йому спеціалістка зі Львова. Поїздом. Загорнутими у фольгу, щоби їх не дістало електромагнітне випромінювання . Кульки слід було ковтати щодня о третій рівно. Проковтнувши, треба було на 15 хвилин залягати в повному спокої і в темряві, не торкаючись ні до чого металевого, щоби не пішов розряд . Так Роман в офісі щодня й лежав. Зсунувши докупи два стільці.