Сергій Бут - Листи з того світу

Попрощавшись, Яша тріумфально глянув на мене.

— Раїса повернеться з відпустки, і я влаштую вам, юначе, аудієнцію в неї.

— А вона не у Львові?

Мій розчарований тон не залишив гендляра байдужим.

— Ні. Але не підганяйте час, Андрійку. Лист пролежав півстоліття, хтозна, може, він чекав саме на вас.

Важко було сперечатися із філософськими роздумами Яші, тому я щиро подякував йому за пораду і вирушив до трамвайної зупинки. Довелося підбігати до вагона, щоб не спізнитися на пару.

Костел Святої Єлизавети на перехресті вулиць Городоцької та Степана Бандери впирався гострими шпилями в самісіньке небо, настромлюючи голубе простирадло на свої наконечники.

Я минув його за лічені секунди й чвалом продовжив шлях до університету, дорогою прикупивши газету рекламних оголошень. Треба ж урешті-решт знайти нове житло! Хол альма-матер зустрів мене мертвим штилем: ані тобі буденного галасу, ні метушливих студентів, лише годинник тихо викарбовував час, показуючи чверть на дванадцяту. Зійшовши на другий поверх, я подався в кінець коридору, порушуючи своєю присутністю застиглу тишу, що бувала тут хіба в період літніх канікул. Зараз це видавалося дивним, адже на носі — сесія.

Двері аудиторії під номером тисяча двісті вісім були зачинені. Але голос професора Мартиновича дивним чином пробивався крізь них назовні і щезав десь за поворотом. Я тихо зайшов досередини, намагаючись не привертати увагу, та моя поява оживила однокурсників. Хвиля шепотіння, що здійнялася з перших рядів, докотившись до останніх, переросла в справжнісіньке цунамі. Професор гримнув долонею по столу.

— Тихо! Тиша в аудиторії! — після приборкання ґвалту викладач звернувся до мене. — Студенте Багрію, коли ваша ласка, поясніть причину свого спізнення.

Я не люблю надмірної уваги, ніяково почуваючись на людях, тож просто схилив голову, вибачаючись у такий спосіб перед професором. Викладач, схоже, зрозумів жест, бо дозволив сісти на місце, що пустувало поміж кращих друзів — Апостолів.

Такі прізвиська хлопці отримали через свої імена: Петро та Павло, а ще завдяки нерозлучності. Вони разом ходили до школи, вступили до одного вишу, жили в одній кімнаті. Украй рідко і мало хто бачив їх нарізно. А кому випадала така нагода, той одразу цікавився: де другий Апостол? Утім на вигляд хлопці були цілковитими протилежностями. Павло був худющий, як тріска, з коротенькою зачіскою. Петро ж — гладкий, мов гарбуз, і з кучерявим волоссям. Характери друзів теж різнилися: перший міг вибратися з будь-якої халепи і мав вдачу хитрого лиса, другий був абсолютно безпорадний, ніби вчора на світ народився. Однак у Петрові, крім відданості другу, жила ще одна незмінна пристрасть: любов до «Карпат» — улюбленої футбольної команди. Так, тримаючись купи, хлопці непогано давали собі раду.

Ми заприятелювали з перших днів навчання, бо утрьох заселилися до одної кімнати гуртожитку. Хлопці спокійно сприйняли моє захоплення старовинними речами й ніколи не виказували свого «фе», коли я приносив щось зі своїх мандрівок у наше спільне помешкання. Щоправда, комендант гуртожитку Віра Прокопівна, «баба-грім», як ми її називали, мала іншу думку. У неї все було за правилами.

Після одинадцятої вечора гуртожиток зачинявся, і будь-які нічні візити заборонялися. Спізнився — спи на вулиці. У кімнатах — порядок, жодних залишків їжі на столах. «Нічого тарганів годувати!» — повторювала Віра Прокопівна. Ну а мене, «асоціального» елемента, вона пообіцяла позбутися, щойно побачила, на що перетворилася наша кімната після мого двомісячного в ній проживання.

Так і сталося.

Після першого семестру з подачі комендантки мене попросили з гуртожитку із формулюванням «порушення правил і розпорядку проживання». Із цього моменту розпочалося моє кочівне життя. Павло з Петром щоразу охоче допомагали мені перевозити речі. Так буде й цього разу. Коли я поклав на парту газету рекламних оголошень, Апостоли одночасно націлилися на неї. Першим здався Петро.

— Знову в дорогу? — поцікавився пошепки.

Я закивав і так само тихо спитав:

— Допоможете, коли знайду житло?

Хлопці примружили очі на знак згоди, і я, наперед подякувавши, відкрив часопис на розділі «нерухомість».

Здам, продам, винайму, візьму… Господи, скільки цих слів я перечитав за свою долю горе-квартиранта, годі й полічити! І знову все спочатку. Знову на старті, щоби взяти участь у марафоні, довжина якого невідома. Ганебне відчуття естафетної палички, що її передають із рук у руки власники помешкань, вкотре прокидається в глибинах моєї душі. І не видно цим перегонам ні кінця ні краю. Я не просто в пошуках тимчасової оселі, я безхатченко по життю — не маю навіть рідної домівки. Проте є одна перевага: я загартований багатократними поневіряннями, й цього разу також не збираюся коритися примхам долі. Стрибаю очима по рядках, маркуючи одне за одним оголошення, що починаються словами «візьму на квартиру» або «здається кімната». Завантажую інформацію в мозок, де вона миттєво обробляється біологічним процесором, не даючи змоги рекламним оголошенням надовго зависати в голові, — відбираю найнеобхідніші.