Сергій Бут - Листи з того світу

На зблідлому обличчі жінки вималювалася вимучена посмішка, що, певно, слугувала маскою. Вона приховувала справжні емоції володарки.

— Ні-ні, усе добре. Будь ласка, зробіть чаю.

— Ви щось хотіли сказати, — не вгамовувався я з питаннями. — І хто це щойно вибіг від вас?!

— Це неважливо. Поставте чайник.

Я подався на кухню, заварив трав’яного чаю й поніс до кімнати хазяйки. Коли я увійшов, вона спала. Її плечі плавно здіймались у такт диханню. Тривожити сон не хотілося. Я залишив чашку на туалетному столику й тихо вийшов.

Не знаходячи собі місця, я тинявся оселею, мов привид. Відчуття «зіпсованого свята», викликане вигуком розлюченого клієнта, спаскудило настрій. Неспокій через Ельзу Олександрівну зростав, а її закритість породжувала відчуття, що мені не довіряють. Із тривожними думками я поринув у сон.

Так буває: що ближче момент істини, то повільніше минає час. Мимоволі я раз у раз позирав на годинник, зосереджував увагу на роздумах, намагаючись дистанціюватися від оточення. І тільки надвечір відчуття тяглості розвіялося.

Сонце стрімко рухалося назустріч горизонту, коли я врешті-решт увійшов до під’їзду свого будинку. Не гаючи часу, піднявся на четвертий поверх і подзвонив у двері сьомої квартири. Відчинила баба Наталка.

— Проходь, Андрійку. Северин тут для тебе дещо залишив.

Із хвилюванням я спостерігав, як жінка несла в руках аркуш паперу.

— Ось, тримай.

— Дякую. А хіба ваш син не вдома?

— Та вже поїхав. Ще одне відрядження, — сказала баба Наталка, безсило махнувши рукою.

— Не переживайте. Він іще обов’язково до вас приїде цього літа, — підбадьорив я стареньку.

— Як Бог дасть, так і буде, — відповіла вона.

— Ну гаразд. Дякую. На все добре.

— Йди здоровий, Андрійку.

Баба Наталка зачинила за мною двері, а я подумав, що не завадило б і на четвертому поверсі вкрутити лампочку — світла тут бракувало. Ощасливлений я спустився нижче і, не доходячи до своїх дверей, розгорнув аркуш. На ньому дрібним, але твердим почерком було написано всього кілька рядків, що могли спричинити «революцію» в пошуках:

«Ісаєв Родіон Федорович, майор штабу Прикарпатського військового округу. Звільнений із лав Радянської армії у 1950 році. Проживав на вулиці Кузнєцова в гуртожитку для військовослужбовців. Сьогодні — вулиця Клепарівська, 39-А».

Внизу було дописано:

«Усе, що міг, — дізнався. Удачі».

Те, що зробив Северин, можна було вважати удачею. Хтозна, скільки часу і сил знадобилось б мені, щоб отримати адресу Ісаєва. З’явилася ще одна зачіпка, ще один шанс на правду. І поки в голові роїлися плани щодо того, як використати цю інформацію, відчинилися двері п’ятої квартири і в коридор вийшов чоловік віку моєї хазяйки. Ми глянули один на одного.

— Доброго вечора. Я ваш сусід. Винаймаю квартиру в Ельзи Олександрівни.

Дядько відверто розглядав мене.

— Я знаю, — коротко відповів він, — Любомир.

Ми потисли один одному руки, і сусід пішов униз.

Знайомство виявилося коротким і єдине, що залишилося по ньому, — хрипкий голос із певною прохолодою.

Цього вечора Ельза Олександрівна була в доброму гуморі. Коли я увійшов на кухню, вона пуцувала срібну джезву.

— Доброго вечора, — весело привітався я.

— Доброго, Андрію. Як ваші справи?

— Прекрасно, — не приховуючи задоволення відповів я.

— Добре, що у вас гарний настрій. У мене для вас теж є хороша звістка — завтра проводимо спіритичний сеанс.

Хорошою цю інформацію назвати було важко, адже вона допускала конфлікт, що завтра мав усі шанси спалахнути. Але клеїти дурня перед хазяйкою я не збирався — потойбічності не існує.

— Гаразд. Завтра, то завтра.

— Мені приємно, що ми порозумілися.

Ельза Олександрівна продовжила чистити свої турки, а я взявся за вечерю.

— Не готуйте нічого. У холодильнику є суп — поїжте. Тільки хліба треба купити.

— Зараз збігаю.

Я вже хотів було вийти з кухні, як жінка зупинила мене.

— Андрію, я помітила, що у вас назбиралося багато речей. Якщо маєте бажання, можете дещо винести в підвал.

Безсумнівно, йшлося про велосипед, і вона мала рацію.

— Непогана ідея. А як туди потрапити?

— Двері біля парадного входу, праворуч. Ключ висить у коридорі, мідний. Не мусите сьогодні те робити, коли матимете час.

— Дякую. Обов’язково скористаюся вашою порадою.

Виходячи з дому, я глипнув на ключ, згадуваний Ельзою Олександрівною, і подумки ще раз погодився з її пропозицією. «Пощастило мені з хазяйкою. Досить того, що людина адекватно сприйняла моє захоплення, допомагає всіляко, то ще й живе в центрі міста. Маю шанс зачепитися тут надовго».