Сергій Бут - Листи з того світу

«Скільки таких дверей доведеться відчинити, перш ніж дізнаюся правду? Через які пороги доведеться переступити?» — ці запитання дошкуляли невідомістю. Але я твердо вирішив: скільки б їх не виявилося — треба йти до кінця. У цих роздумах робоча зміна зійшла нанівець.

Сповнений рішучості, я зайшов у будинок номер шість на вулиці Котлярській, де знаходилося відділення РАЦСу Шевченківського району. М’який килим, що встеляв підлогу загального коридору, поглинав кроки, тож я безшумно ступав, читаючи на дверях таблички з іменами та прізвищами службовців. Коли очі наштовхнулися на знайоме ім’я по батькові, я зупинився: шкільну вчительку музики теж звали Мирославою Андріївною. От якби моя майбутня співрозмовниця виявилася такою ж чуйною, як учителька!

На жаль, за дверима кабінету мене чекало розчарування. Мирослава Андріївна слухала мене рівно хвилину і, зрозумівши, що моє прохання жодним чином не спонукає її до виконання посадових обов’язків, увімкнула тривіальні методи бюрократичного захисту.

— Молодий чоловіче, у нас перевірка на носі, а ви хочете невідомо що і невідомо від кого.

Мабуть, чиновниця вирішила, що цієї репліки буде досить, аби я відчепився, але своїми ж словами вона підштовхнула мене до хитрощів.

— Хіба вам не телефонувала Раїса Павлівна з центрального відділення? Вона мала попередити про мій прихід.

Не скажу, що блеф кардинально змінив ставлення Мирослави Андріївни, та стіна байдужості таки дала тріщину.

— Що вам треба?

— Всього-на-всього переглянути журнал видачі свідоцтв про народження і смерть за 1948 рік.

— То вам до Миколаївни, в архів потрібно. Так би й сказали.

Усім виглядом вона демонструвала небажання мати зі мною справу, та саме воно змусило її встати і провести мене до архіву. З мого боку «симпатія» була аналогічною, тож я йшов за нею, радіючи, що далі вестиму діалог з іншою людиною.

— Миколаївно, тут до вас хлопчина.

Мирослава Андріївна пропустила мене в приміщення, від підлоги до стелі закладене всілякими журналами та папками, і залишила наодинці з літньою жінкою.

— Доброго дня, — привітався я до господині кабінету.

Жінка виявилась абсолютною протилежністю колезі і залюбки прийняла мене у своїх скромних покоях. Вона називалася Ольгою Миколаївною, працювала тут усе життя, періодично змінюючи кабінети й посади. За зізнанням самої чиновниці, архів не був місцем, звідки вона хотіла б вийти на пенсію, але внучка, студентка Львівської консерваторії, потребувала її допомоги, тож старенька мусила добирати стаж тут.

Багато чого мені довелося вислухати з уст жінки, перед тим як вдалось озвучити причину свого візиту, тож коли з’явилася така нагода, я не забарився. На мій подив, Ольга Миколаївна зацікавилася, та, перш ніж допомогти в пошуках, попросила розказати детальніше про все, що було відомо. На жаль, моя розповідь видалася скупою, бо все, що я знав, вичерпувалося листом. Однак цього виявилося задосить, аби на очах Ольги Миколаївни проступили сльози. Витримавши сумну паузу, жінка стрімко встала зі стільця.

— Давайте перейдемо до справи.

— Давайте, — синхронізуючи відповідь із її пропозицією, сказав я.

— Який рік будемо шукати? Сорок восьмий?

— Так. Даринка прожила кілька днів. У центральному відділенні, опираючись на комп’ютерні дані, сказали, що свідоцтва про народження і смерть видавались у вас.

— Тепер усе на комп’ютерах, — мовила Ольга Миколаївна, м’яко ступаючи між стелажами, заставленими теками. — Усю роботу тепер виконують машини. Люди стали непотрібні.

— Чому ж? Не знаю, що б я робив без вас.

Із уст жінки злетіло щось схоже на тихенький смішок, але я не удостоївся честі бачити її усміх — архіваріус ішла попереду. Я ж плівся за нею, розглядаючи фонд архіву.

Спочатку я не думав, що кабінет такий великий, але мандруючи лабіринтом зі стелажів, осягнув масштабність приміщення. Орієнтуватись у цих паперових мурах допомагали червоні бирки, що, мов морські буї, стирчали з акуратно поскладаних тек. На бирках здебільшого зазначались роки, але траплялися й такі, що мали на собі літери. Я повністю поклався на досвідчену жінку, яка цілеспрямовано рухалася поміж стелажами. Нарешті вона зупинилась. Я перевів погляд з Ольги Миколаївни на червоний ярлик із числом «1948».

— Дату смерті…

Неповне речення збило мене з пантелику, і я не відразу збагнув, що від мене вимагалося. Але варто було їй глянути на мене, як я миттю дістав із наплічника блокнот з усіма відомостями.