Дара Корній - Щоденник Мавки

– Я вражена, Карене Вітольдовичу. Звісно, я дещо знаю, шановний пане, про своє місто, але звідки вам, киянину, відомі такі подробиці і навіщо? Раніше я не спостерігала за вами такої палкої любові до Львова. Ви що, спеціально зазубрили уривок з Вікіпедії, щоб вразити мене? – запитала з притиском, майже по-злому.

Карен Вітольдович схопив її за руку, різко повернув до себе. Ледве не впала зі своїх високих підборів. Він підхопив її. Вони стояли під ліхтарем: красива молода жінка в червоному пальто, у червоних чобітках, чорна сумка, чорний берет на голові та старший, уже зовсім сивий, пан.

– Чарівні, вбивчі очі у вас, Магдочко. Очі, що топлять… – прошепотів до неї чоловік. Магда не відводила погляду. – Так, я визубрив. Заради вас. І тепер я ваш Львів ліпше знаю, аніж гіди. От візьмімо до прикладу отой будинок, де зараз музей Крушельницької, – і він, не відводячи від неї очей, махнув рукою в бік темних вікон кам’яниці. – Можу назвати і точну дату, і хто коли його купив чи продав. Чи про саму Крушельницьку знаю майже все. Ну от хоча б таке. Крушельницька врятувала оперу Джакомо Пуччіні «Мадам Баттерфляй». Далекого тисяча дев’ятсот четвертого року композитор написав її спеціально для італійської співачки Розіни Сторкіо. На сцені театру «Ла Скала» опера провалилася – газети писали про грандіозне фіаско маестро Пуччіні. Але композитор не здався, вирішив зробити повторну прем’єру і запросив галичанку Соломію. Вона погодилася – і врятувала і оперу, і композитора від ганьби.

– Ну й що з того, пане Карене? Я вас питаю про геть інше. Ви мене хочете вразити своєю ерудицією? Вразили. А далі? – Магдалена свердлила Карена очима.

Його маленькі чорні очі зачали сльозитися. Та клята баба таки його доконала. І сам не розумів, якого він так у неї вчепився.

– Я тобі зовсім байдужий, Магдалено, так?

Вона стенула плечима: ви ж самі бачите це, чого питаєте…

– І в мене немає шансів, так?

Думала. А чи є в неї шанс достукатися до Мамая? Чи хотіла б вона його отримати? Сумно посміхнулася власним роздумам:

– Шанс є завжди, пане Карене. Навіть тоді, коли здається, усе втрачено. Поки тліє віра у серці – шанс є.

Карен міцно тримав її за руку. Вона не вирвалася, як зазвичай то робила. Поцілував її в пальці дуже галантно та майже ніяково. Тоді вона підхопила його попід руку і вони пішли вниз до університету, де на них чекала автівка пана Карена, яка за мить довезе її додому…

Уже біля машини, перед тим як відчинити дверцята, знову заговорив:

– Я для вас, Магдочко, зроблю все, що завгодно. І ви мені не будете нічого винні. Не думайте, що я збираюся вас купити.

Магда скривилася. Карен Вітольдович це побачив і запопадливо додав:

– Так-так. Нічого тобі це не коштуватиме. Запросто так.

– Запросто так? – вона перепитувала не з цікавості.

Він повторив:

– Запросто так.

Магдалена на мить задумалася.

– Перевіримо! Моя близька подруга Марія зараз у лікарні, вона алкоголік. Хвороба, самі розумієте, підступна. І щоб людині повністю одужати, мало медичного втручання, потрібне насамперед бажання хворого. Марія для мене багато зробила, і я мушу допомогти їй, – Магдалена відкрила свою сумочку, щось там шукаючи. За мить витягла з неї вчетверо складений аркуш паперу. – Ось візьміть, будь ласка. Мені потрібно розшукати одну людину. Там все написано. Це маленький шанс на порятунок, та все ж…

– Хто вона, та людина, яку потрібно розшукати? – Карен Вітольдович обережно взяв аркуш, навіть не розгортав його, дивився допитливо на жінку.

– Вона сестра Марії. Чотири роки тому Марія отримала від тітки телеграму про те, що сестра померла. Не знаю чому, але Машка не визнає своїх родичів, до того ж тоді в неї був сильний запій і телеграму в купі макулатури, яку зазвичай кидають до поштової скриньки, вона не помітила… Я не полінувалася і з’їздила за адресою на штемпелі. Тим паче, що це легко було зробити. Сільська адреса в мене є. У селі люди багато що можуть розповісти про ближнього. От про що я довідалася: тітка Юстина померла минулого року. У неї, на жаль, нікого не було – ні дітей, ні чоловіка. Усю її нехитру господарку отримав двоюрідний племінник, який доглядав хвору жінку. Він мені й розповів історію про те, що сестру Машки Лесю ховали в закритій труні й селом ходили недобрі чутки, що насправді то зовсім і не Леська похована. А ще злі язики плещуть, що Леська мала дитинку, незаконнонароджену, але чи то в Італії її залишила, чи та померла маленькою. Я, очевидно, пане Карене, надто багато прошу. У вас і так справ вистачає, але якщо це можливо, то, будь ласка, допоможіть добрій людині та…