Дара Корній - Щоденник Мавки

Вона мовчки хитала головою. Байдуже все, байдуже…

Готель з вікнами на Біг-Бен. Мокра та непривітна зима за вікнами. Англійська зима, яка не цілує землю сніжинками, а кропить її щедро сирим дощем… Тарас запопадливо замовив двокімнатний номер. Він її не квапить і не зобов’язує ні до чого, коли буде готова – хай скаже. А якщо не буде? Знала, що не буде ніколи готова переспати з ним, та не стала про це казати зараз. Може, згодом.

Тарас щось вирішує по телефону у своїй кімнаті. Ага, у кожного своя кімната. Єдина типу незручність, що ванна кімната у них спільна. Але в ній є двійко дверей: Тарас зі своєї може вільно потрапити у ванну, а вона – з власної. Магдалена заходить у ванну. І що тут так непривітно гуде? Магдалена уважно вслухається. Велика простора ванна, напевне розміром як її вітальня у львівській квартирі. Та не розміри ванни її вражають, а те, що вловлювало вухо, а тепер і око. Гул. Високо-високо, аж під стелею, у самому кутику сплів тенета павук, і в ті тенета щось потрапило – мале, живуче та пискляве… Але вона не стане його рятувати, бо то англійська муха і англійський павук, і все має бути так, як має бути, бо не всі мухи хочуть бути врятованими.

Боже, що за каша в голові?

Тарас щось бубнить за дверима. Вона відкриває воду, хай думає, що вона миється, і хай вона не чує, як кличе на допомогу муха, що потрапила в тенета, і як стукає по ринві англійськими закаблуками англійський дощ… Біля дверей, що ведуть до Тарасової кімнати, стоїть м’яке зручне крісло. Магдалена зручно всідається – голова важка від звуків і від думок. До того всього ґвалту – павук, муха, вода, дощ – додається голос Тараса.

Божевільні хористи:

– Дз-з-з-з-дз-з-з-з-з-з!

– Крап-крап-крап, – дощові закаблуки-закаблуки-закаблуки…

– Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш, – вода з крана.

– Та все гаразд, шановний Карене Вітольдовичу, – голос Тараса. – На місці, так. Спасибі за апартаменти. Вони розкішні. І Магдалені дуже сподобалися.

– Дз-з-з-з-дз-з-з-з-з-з!

– Крап-крап-крап…

– Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш…

– Ні-ні. Вона ні про що не здогадується, як ви й просили.

– Дз-з-з-з-дз-з-з-з-з-з!

– Крап-крап-крап…

– Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш…

– Мусите ще трішки потерпіти. Вона вперта, дуже вперта. Та знаю я, що всі мають свою ціну. І вона очевидно теж.

– Дз-з-з-з-дз-з-з-з-з-з!

– Крап-крап-крап…

– Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш…

– Щодо суми. Три? Ви не помилилися. Звісно премія за мої труди. Ви дуже щедрі. Даруйте, це, звичайно, не моя справа, та чому вона?

Муха перестала дзижчати.

Дощ припинився.

Тарас замовк, очевидно, почув таке, що йому мову відібрало.

Підійшла до вікна. Хвилини дві панувала тиша. Тоді знову обізвався Тарас за дверима, завила сирена «швидкої» за вікном, та вона цього не чула…

Світ щойно для неї вкотре репнув та розвалився. Холод бридкими щупальцями торкався її серця, вона гидливо скинула його з себе. Не зараз, її не задушити, вона тепер сильна. Бо коли таке відбувається надто часто – перетворюється на закономірність…

Коли розчарування стає закономірністю, то на що воно перетворюється? Як називається такий стан? Коли навіть розпач не дає ради? Бо він просто не з’являється. Може, тому, що ти не дуже й чекала від тої людини, у якій розчарувалася, чогось аж надто хорошого. Він такий, як уся армія Чугайстрів, і від початку таким був, і таким залишиться, і тому нема йому виправдання і прощення нема, і ти добре знаєш, що з тим робити. А як би вчинила Мавка? Простила? А як вчиниш ти? Ти, та сама особлива Мавка? Що? Насправді все закономірно. Нічого не потрібно робити. За тебе все зроблять інші. Лишень маленький невинний поштовх – Чугайстер проти Чугайстра. Бо?

Бо клин клином? Клин клином, зло злом, ненависть ненавистю? Чи завжди?

Запитую себе щоразу, коли розумію, що зло має бути покаране, а добро мусить мати кулаки. Для чого? А може, для того, щоб зло врешті зрозуміло: сильний ніколи не стане тріпатися розпачливо раненим птахом, коли його вдарять, він діятиме впевнено – мов ранений хижак …

А чи знайдеться в Мавчиному зшитку історія і про це … Яка б розрадила, порадила, відвела чи навела? Може, оця, про те, що ніколи не помирає …

Жила собі на світі білому жінка. Звичайна собі чи навпаки незвичайна, як більшість жінок. І був у неї один-єдиний син. Де батько сина дівся, історія не каже, але вона говорить про те, що любила свого сина жінка до безтями. Бо когось дуже рідного та трохи призабутого те дитя їй нагадувало. Ріс хлопчина, мужнів, усе більше ставав схожим не на хлопчика, а на мужа. Жінка часто милувалася своїм дитям, таким він їй видавався чистим, чесним та добрим красенем. Та сталося лихо. Прийшла у той край чума. Зачепила вона своєю лихою косою і селище, у якому мешкала жінка з сином. І як вони не ховалися від пані з косою, проте не вбереглися. Уступила біла пані з косою і у їхній дім.