Дара Корній - Щоденник Мавки

Літо поволі перебрело в осінь… У Львові задощило, жовтень крокував вуличками міста, скидав змарніле листя. А вона, ідіотка, досі чекала. Чекала дзвінка чи його приїзду, паралельно продовжуючи жити: донечки, їхні підліткові проблеми, робота, пошуки родичів Машки, листи від подруги з клініки. Машка скаржилася, що їй нудно в лікарні, бо телефони в них позабирали, можна тільки читати, писати листи і гуляти… Магдалена втішала подругу, казала: ще трішки і все буде добре.

А поруч, у сумі і в переживаннях, завжди опинявся Тарас. Була вдячна йому за те, що нічого не розпитує, не лізе в душу. Просто тихенько допомагає, без зайвого галасу. Та могла відповісти йому на увагу лишень чемною приязністю, не більше. Як ото сходити на каву чи на зустріч із його бізнес-партнерами. І щоразу зустрічала на цих обідах, начебто випадково, принаймні так запевняв її Тарас, його тепер уже повноцінного партнера по бізнесу Карена Вітольдовича. Той зі своїми сластолюбними розмовами діяв їй на нерви. Починаючи з патякання про те, що це саме їй Тарас має завдячувати, що потужна київсько-лондонська фірма, власником якої він є, погодилася співпрацювати з блошиною львівською компанією, і закінчуючи дурними компліментами про смак Магди та божественний колір очей. Неждано для себе, навіть на це навчилася дивитися спокійно. Ще вчора вона б закипіла мов чайник та й облила б цього старого хтивого козла окропом. А зараз? Хай живе, бо йому і так ніц не світить. А от Тарас через її нестриманість не має страждати.

Карен їй інколи телефонував, щоб поговорити про погоду-новини культури та запросити в театр чи на каву. Жодного разу не сходила – завжди є сто причин не піти, якщо не хочеться. Та Карен Вітольдович умів бути наполегливим. Навіть будинок собі у Львові придбав, бо місто йому, бач, сподобалося.

Одного разу вона навіть дозволила йому провести себе додому. Точніше, було так. Звичайна вечірка з приводу підписання якогось там контракту, гості, музика, товариство, і тут Тарасові телефонує його мама. Наполохана та збентежена, каже, що в батька Тараса стався серцевий напад. Звісно, Тарас помчав у лікарню. Правда, спочатку поривався завезти її додому, однак це в інший бік міста. Та тут де не взявся Карен Вітольдович. Чорні маленькі очка, мов у щура, ніс бараболькою, крихітний ротик… Правда, то тільки Магді він не подобався, бо всі жінки в товаристві обожнювали Карена за гарне почуття гумору, добру освіту, виховання плюс гроші.

Так-от, пан Карен напросився доставити Магдалену додому. Жінка не стала сперечатися, бо інакше Тарас не поїхав би, а їй не хотілося затримувати його.

Вони йшли парком Франка, спускалися від готелю «Дністер» униз до університету. Карен Вітольдович старався Магдалені повідомити щось важливе. Вона відчувала це, та вдавала, що тупенька та не до кінця розуміє, стрибаючи в бесіді з теми на тему. Гралася з ним, наче в пінг-понг.

– Голубонько Магдаленонько, – це його звертання просто до сказу її доводило: – А чи знаєте ви, любонько, щось про цей парк?

– Парк? – вона здивовано кліпала очима. – Ну-у-у. Колись цього парку тут точно не було, чи не так, пане Карене?

– Ой, кохана львів’яночко, – казав це жартома, але разом з тим пильно дивився в очі. – Так, парку тут не було. А було поле. Наприкінці шістнадцятого століття міщанин Шольц-Вольфович купив ці землі та заклав тутечки невеликий сад, який пізніше перейшов у руки його зятя, венеційського купця Масарі. Ну, того самого, голубонько, власника кам’яниці на площі Ринок, де тепер ресторація «Криївка». А кам’яницю через прізвище власника й досі називають Масарівською, або Венеційською. Молодий венецієць перепланував сад на італійський манер, розбивши на тераси, і подарував його місту, щоби ним могли користуватися всі львів’яни. Отакий оригінал.

– Ага, – впустила шпильку Магдалена. – Тепер таких немає. Усе під себе гребуть.

Карен вдав, що не зовсім розуміє, та все ж на обличчі один м’яз трохи сіпнувся.

– Тисяча шістсот чотирнадцятого року міська влада тимчасово передала парк у користування монахам-єзуїтам, які почали будівництво у Львові свого костелу та монастиря. Монахи побудували тут цегельню, аби забезпечити будівництво цеглою. А ще звели пивоварню, а частину земель здали в оренду селянам і відкрили для них корчму. Тож не дивно, що на картах Львова та в історичних документах тих часів зустрічається назва «Єзуїтський сад». Це «тимчасове» єзуїтське користування тривало майже сто шістдесят років. Та часи змінилися. І нова австрійська влада припинила існування ордену єзуїтів. Парк врешті знову стає власністю міста. І в дев’ятнадцятому столітті міський садівник Бауер здійснює тут кардинальну реконструкцію на взірець тогочасних англійських парків у так званому ландшафтному стилі. У тисяча вісімсот сімдесят сьомому – тисяча вісімсот вісімдесят першому роках на місці казино «Герта», де тепер будинок університету, спорудили будівлю Галицького сейму, у нижній частині парку влаштували чудові партерні сади з багатими квітковими композиціями, стриженими кущами та деревами. А тисяча вісімсот тридцять п’ятого року посередині парку з’явилася граціозна альтанка – ротонда. Вона й досі стоїть тут.