Світлана Талан - Оголений нерв

— Повсюди укри стріляють, дороги розбиті, куди не поткнемося — усюди укропи, — охоче почала розповідати продавчиня. — По дорозі дізналися, де наші рєбята сепари стоять, і вирішили їхати через Донецьк.

— Ваші рєбята? — перепитала Настя. Вона добре знала це словосполучення — так місцеві сепаратисти ласкаво називали бойовиків, їй стало неприємно, і вона почала висипати помідори з пакетів назад у ящики.

— Щось не так? — продавчиня закліпала очима.

— Ситі вашими сепарами по саме горло, так, що й помідори в глотку не полізуть, — сказала їй Настя. — Годуйте «своіх рєбят» цими помідорами, а я краще куплю у своїх.

Неподалік продавали помідори чорноволосі й засмаглі азіати, скоріш за все, азербайджанці. Вони майже всі змушені були виїхати з міста під час окупації, і саме до них підійшла Настя.

— Слава Україні! — сказала вона голосно, щоб чула продавчиня біля «Газелі».

— Героям слава! — в один голос відповіли чоловіки.

— Хлопці, зважте мені п’ятнадцять кілограмів, — сказала Настя і задоволено всміхнулася.

Геннадій був удома сам, коли хтось подзвонив у двері.

— Добре, що застав тебе вдома, — сказав хлопець. — Пам’ятаєш мене? Малий, або Сергій, був у гурті Никона.

— Згадав, — сказав Геннадій і запросив Сергія увійти.

Хлопець зайшов, сильно накульгуючи. Геннадій хотів пригостити його чаєм або кавою, але той відмовився.

— Я ненадовго, — сказав Сергій. — Мав би прийти раніше, але нога не давала, — всміхнувся він, — один раз приходив, та нікого не було вдома. Думав уже, що неправильно запам’ятав твою адресу, яку назвав мені Нік.

— Де він зараз?

— Там, де нас нема. Його застрелили на Вілесова в день звільнення міста, — пояснив Сергій. — Напередодні він написав тобі якогось листа і просив мене знайти тебе, щоб ти обов’язково прочитав його послання.

— Де лист?

— У тому-то й річ, що я його не знайшов. Не знаю, чому, але двох хлопців розстріляли на наших очах, а нас чомусь ні. Я потрапив у лікарню, бо мені бойовики перебили ногу, а коли зміг ходити, пішов туди, все там облазив і нічого не знайшов. Може, хтось раніше за мене знайшов лист, але я все одно вирішив сходити з тобою разом туди, — розповів Сергій. — Можливо, він залишив тобі якусь підказку? Якщо нічого не знайдемо, тоді я сам тобі розповім усе, що знав про Ніка.

Геннадій запропонував пройтися до стоянки, щоб поїхати автомобілем. Вони швидко приїхали до приміщення ГІАПу. Перед ним майорів синьо-жовтий прапор, а напис «Слава Новоросії!» на будівлі був зафарбований і виправлений на «Слава Україні!».

Сергій дістав з кишені зв’язку ключів.

— Де ти їх узяв? — спитав Геннадій.

— Неважливо де, — відповів Сергій, відчиняючи вхідні двері. — Ось тут нас тримали, — пояснив хлопець, відімкнувши двері однієї з кімнат.

Геннадій переступив поріг і завмер, дивлячись на дві бурі плями на світлих шпалерах, які хтось намагався замити, але марно.

— Оце кров Ніка, — вказав пальцем Сергій на одну з плям, — а та іншого хлопця, я навіть не знаю, як його звали. Їх застрелили тут, по одній кулі кожному в голову. Нік не просив пощади і помер як герой, як справжній чоловік.

Геннадію стало моторошно. Він зробив кілька глибоких вдихів і видихів і оглянув кімнату, схожу на робочий кабінет. Одне офісне крісло, комп’ютерний стіл, вікно з металевими ґратами і жалюзі від сонця. Геннадій висунув шухляду стола.

— Там нема нічого, — сказав Сергій, — я сто разів заглядав і у стіл, і під стіл, навіть зсував його з місця.

Те саме зробив і Геннадій, обдивився сантиметр за сантиметром крісло — ніде нічого. На стелі висіла лампочка на шнурі, ніяких світильників чи люстр. Він сів навпочіпки і почав оглядати плінтус, навіть пробував його відірвати, але він був надійно закріплений. Геннадій взяв кулькову ручку з шухляди і спробував її просовувати між плінтусом і стіною в надії знайти щілину-схованку.

— Може, десь і є шпарина, — сказав Сергій. — Я там не здогадався перевірити.

Геннадій пройшовся повз одну сіну, другу — нічого, дійшов до кутка і прямо перед собою помітив на шпалерах напис. Невеличкими буквами кульковою ручкою було написано «лу», а далі ручка перестала писати й останні букви були вже надряпані.

— Лугандія! — скрикнув радісно Гена.

— Що? — здивовано спитав Сергій.

— Шукати потрібно десь там, — вказав Геннадій пальцем вгору.

— Але ж там нічого нема, — розвів руками Сергій.

— Є! — впевнено сказав Гена і попросив допомогти присунути ближче стіл.