Світлана Талан: Оголений нерв

— Що там було? — запитав жінку Валерій, коли та в задумі сиділа за комп’ютером, підперши підборіддя руками.

— Повна маячня, — відповіла вона, — згаяний час і все. Все одно Україна буде єдина, хай би що вони там плели.

— Але ж людей, погодься, було немало.

— Так, — відказала Настя, — але в натовпі багато комунальників. Враховуючи те, що у нас «рулять» комуністи в тісному зв’язку з Партією регіонів, то їм неважко було зігнати на мітинг і робітників комунальних підприємств, й опозиційні партії.

— Який їм сенс збирати людей?

— Парламент почав швидко й плідно працювати, приймати закони, а влада на місцях злякалася, — розмірковувала Настя. — Напевно, ними й досі керує екс-бос — президент, який сховався в Росії. Прихвосні швидко кинулися виконувати вказівки вже неіснуючого президента, зібрали людей, розмахували російськими прапорами й запустили нову казку жахів про Правий сектор і бандерівців. Хочуть не дати реально оцінити ситуацію в країні, тому створюють ілюзію перед жителями міста про те, що сюди приїдуть західняки, щоб захопити владу. Добра нагода зіштовхнути лобами людей, які виконують вказівки, отримані згори.

— Ти так гадаєш? — Валерій сів поруч.

— Можливо, я помиляюсь, — погодилася Настя. — Але це моя особиста думка. І взагалі, нагнітання протистояння почалося ще наприкінці лютого, коли поширилися чутки, що хочуть знести пам’ятник Леніну, й люди стали на його охорону. Вже тоді був запущений штучний механізм протистояння.

— Не сидиться їм спокійно, — зауважив Валерій, хоча Настя так і не зрозуміла, кого він мав на увазі.

Усі наступні дні вухаста автівка комуністів без упину волала на всі вулиці, закликаючи на черговий мітинг, запланований на п’яте березня.

— Треба не пропустити, — сказала свекруха, проводжаючи поглядом з вікна автівку.

— І не забудьте взяти в руки червоні прапорці, — пустила шпильку Настя й додала: — Можна й червоні кульки прихопити.

Свекруха невдоволено зиркнула на невістку.

— Нікому нема діла до долі країни, — мовила вона, дивлячись у вікно, — лише комуністи вболівають за нас.

— А як же Партія регіонів? — не втрималася Настя.

— Її обрав сам народ, отже, довіряють. І як не вірити, коли то наші обранці?

— Можливо, ваші особисто, — сказала Настя якомога спокійніше, — але нас на підприємстві змусили за них віддати голос. Чи ви забули, як я розповідала, що на роботі попередили про звільнення всіх, хто не проголосує за Партію регіонів? Я спочатку вирішила, що піду мовчки й проголосую за кого хочу, але не вийшло. Нам кожному під розписку давали перед голосуванням мобільні телефони, щоб ми в кабінці могли сфотографувати заповнений бюлетень, а потім здавали їх для перевірки фото. Нас нахабно змусили проголосувати так, як їм було потрібно. А якщо порахувати кількість працівників держпідприємств, то вийде велика кількість голосів.

— Нехай я дурна, — дратівливо огризнулася свекруха, — а твоя подруга Аліса? Скажеш, її теж змусили проголосувати за Януковича?

— Ось Аліска точно дурна, — відповіла Настя. — Намагалася їй довести, що не можна допускати до влади людину, яка скоїла тяжкі злочини, у якої руки в крові. Так повелася, як і всі «риночники», на те, що у владі повинна бути «своя людина, яка зробить для Донбасу все можливе». Ось і зробив. Обідрав країну, як липку, й утік з награбованим. І що тепер має Аліса? Бізнес зазнав краху, а замість десяти тисяч доларів кредиту тепер тридцять.

— По-перше, кожна людина може помилятися. Янукович по молодості наламав дров, але ж він чесно відбув покарання й не став гнидою, а залишився людиною, — свекруха вже перейшла на високі тони.

— І де зараз та людина? — Настя скептично посміхнулася. — Рахує награбоване?

— А ті, що зараз у владі, не так будуть грабувати?! — уже верещала свекруха. — Такі ж самі злодії! Та ще й фашисти! Не можна допустити на нашу землю київську хунту! Я сама кістьми ляжу, а бандерівців не пущу на донбаську землю!

— То й біжіть на свої мітинги! — нервово кинула Настя й поспішила до своєї кімнати.

Їй не хотілося чути нісенітниці про Януковича, який втік з країни, як щур із корабля. До того ж з його наказу стріляли в її сина й таких самих беззахисних людей. Коли це зрозуміє свекруха? Чому їй дорожчий президент-втікач, ніж розстріляні діти на Майдані? Не можна любити ката свого онука! І що в неї в голові замість мізків? Як про це сказати Генику, коли він повернеться додому? Він гадає, що всі його підтримували, але помиляється: усі хвилювалися за його життя — лише це об’єднувало родину.