Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

Впустила його до кімнати. Марцін сидів на дивані й дивився на Клаудію захопленим поглядом.

«Нічого із цього не вийде! Нічого не вийде! — стугоніла в голові одна-єдина думка. — Ані тепер, ані будь-коли! Забудь, дитинко! Я лиха! Лиха! Я просто жахлива! Ніщо мене не врятує!»

Вітер повіяв сильніше й підхопив зів’яле листя. З острахом, змішаним із цікавістю, Петрусь обережно заглиблювався в сад. Перед будинком, чиї позбавлені шибок вікна відкривали закіптюжені стіни, на низенькій лавці сиділа стара жінка в плащі й складала букет із квітів, назв яких Петрусь не знав.

— Я на тебе чекала, — заговорила вона, не зводячи очей із квітів.

Хлопчик не відповів на привітання. Вона ж не могла на нього чекати, бо зараз він має бути в школі, хвилину тому Петрусь і сам не знав, що опиниться тут.

— Що має статися, те й буде, — додала вона, наче відгадавши його думки.

— А що має статися? — сміливо запитав хлопець.

— Цього ніхто не знає…

Петруся дратувало те, що жінка висловлювалася так загадково. Досі ніхто з дорослих так із ним не говорив. Усе йому пояснювали довго й терпляче, доки все не ставало зрозумілим. Він вирішив повернутися на той бік і продовжувати, нудьгуючи, вичікувати у своїй колючій криївці, доки батьки, як завжди, не пообіцяють йому все, чого він вимагає. Петрусь озирнувся, але не побачив стежки, якою прийшов сюди!

— Можна було відразу здогадатися! — сердито вигукнув він.

— Про що саме? — старенька нарешті перевела погляд із букета на хлопчика й пильно зазирнула йому в очі.

— Негайно віддай мені мою стежку! — зажадав він.

— Твою стежку? — жінка дивилася на нього з усмішкою, яка йому зовсім не подобалася.

— Я нею прийшов!

— І тому вона твоя?

— А тепер її немає!

— Може, вона є, але сховалася від тебе?

— Де стежка? Негайно відповідай!

— Не знаю. Ти сам мусиш її знайти.

— Стежка заросла, щоб я не зміг повернутися додому, а ти зла чарівниця!

— Бачу, ти знаєш чимало казок, — жінка не образилася, і це ще дужче розсердило Петруся.

— Але я не боюся! — Петрусь намагався й далі здаватися безстрашним. — Я ж бо знаю, звідки прийшов! Звідти! — показав він рукою. — Гадаєш, що я не зможу перестрибнути ці кущі? Зрештою, я можу крикнути, і мої батьки прибіжать сюди.

— Крикни.

Хлопець набрав повітря в легені й обернувся в бік свого дому, але з вуст не почулося жодного звуку.

«Невже я втратив голос?!» — Петрусь не на жарт перелякався.

— Сьогодні мені гарно читається. Мабуть, це через діалоги. Вони мені подобаються! — зітхнула Зося. — Певне, тобі це здалося б смішним, але мені хочеться стати актрисою. Хіба така сіра мишка, негарна й незграбна, з волоссям невизначеного кольору й тоненьким голосом може бути актрисою? Скажу тобі ще дещо, і тоді ти вже точно сміятимешся. Я ще й страшенно боязка. Чесно! Просто неймовірно боязка. Але мене взяли до шкільного театру, уявляєш? Мені вдалося! От тільки батькам я нічого не сказала. Вони б мені заборонили. Я знаю, що вони мене люблять. Тобто мені так здається. Але ми ніколи не розмовляємо. У них точно немає для мене часу. Не знаю, чи помітили б вони, якби я не повернулася додому? Може, Пуцик би помітив?

Клаудія вже три дні не виходила з дому. Матері сказала, що в школі ремонт, тому уроки скоротили. Вона не знала, що робити і з ким порадитися. Поступово починала розуміти, у що вплуталася. Щойно вийшов Марцін, як отримала есемеску від Агнешки:

«УСЕ ЗРОБИЛА?»

Звідки вона знала? Чому їй так було потрібно, щоб Клаудія не зустрічалася із цим бідолашним, наївним хлопчиком? Чому ж вона не мала нічого проти Давида?

Під час відвідин Агнешки Клаудія помітила дещо дивне. Раніше вона ніколи про це не думала, але тепер це не давало їй спокою. Згадалися різні ситуації, коли ця думка виникала й гасла. Це була страхітлива думка, а Агнешка ж була її подругою! Тепер Клаудія збагнула, що це була зовсім не дружба. Так, вона завжди була Агнещиною рабинею. Мусить бути рабинею. Назавжди.

— А хто ви, власне, така? — чемно запитав він тихим, тремтячим голосом і обернувся до старенької, але та мов під землю запалася.

Спершу Петрусь подумав, що вона просто зайшла в дім, і трохи боязко переступив поріг будинку й роззирнувся темними сінями. Нічого цікавого. На вішалці біля дверей висів старий, добряче запилюжений чоловічий плащ і парасоль, з якого стирчали спиці.

Долаючи страх, хлопець натиснув на клямку дверей до чергового приміщення й опинився на кухні. Тут Квіткової Пані теж не було. Посередині стояв стіл і низенький триногий дзиґлик. Стара кахляна пічка була почасти зруйнована, на ній стояла велика закіптюжена каструля. Великий буфет із кольоровими шибками похилився від старості. Відгонило димом і вогкістю, а в кожному кутку розкинули свої сіті павуки.