Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

— Кіно? Ну певне, чом би й ні? — байдуже відповідають дівчата.

Хлопці ставлять їм кіно, усе так класно, хоча на попкорн уже грошей пошкодували. А завтра? Може, до «Аркадії»?

Дощовий жовтневий ранок. Зося дивиться крізь вікно й здригається. Думка про школу неприємна, наче контрольна з фізики. Так, вона теж не любить фізики. Кілька хвилин навіть роздумує, чи не прикинутися хворою, залишитися вдома, влаштувати собі вихідний. Класна ідея, проте Зося з огидою її відкидає. І не тому, що вона не змогла би пояснити відсутності. Зося хоче зустрітися з Агатою! Довідатися, як було вчора, чи чогось, бува, не сталося, і чи Агата не проти читати два дні підряд, бо якщо вона не хоче, то Зося якраз має час.

— Схоже, що ми залишилися з тобою вдвох… — каже вона, коли Агата розповідає про вчорашній день.

— А тобі це заважає? — шорстко питає Агата.

Зося лише знизує плечима.

— Їй із нами не по дорозі, — сухо заявляє Агата. — Позбудьмося її, вона однаково весь час ухилятиметься.

Зося цілковито з нею згодна.

— А ми? Нам із тобою по дорозі? — несміливо питає вона.

— Та вже ж краще, ніж із нею.

Учителька прийшла запитати, чи Клаудія зібрала й сплатила до банку гроші. Дивно, але зі збором грошей, як і з банком, не було жодних проблем. Лише коли Беата Крупа попрохала квитанцію про підтвердження переказу, виявилося, що її немає. А Клаудія заніміла.

— Ой, мені в банку не дали… — вона здавалася щиро засмученою.

— Як це: не дали?! Вони зобов’язані дати підтвердження! — розхвилювалася класна керівничка. — Адже в нас немає жодного доказу, що ти внесла ці гроші! Ти могла їх витратити або загубити, ну, не знаю. Пошукай гарненько, може, ти його машинально поклала до торби, до якогось зошита, таке ж часто буває, перевір удома, гаразд?

— Звичайно…

— Знаєш, я завжди підозрювала, що ти зараза! Така ніби вся вразлива, усі емоції напоказ, а насправді ти просто стукачка! — Клаудія не втримується й кидає це Агаті просто в обличчя.

Агаті аж мову відібрало.

— Що таке?

— Не вдавай, наче нічого не знаєш! Ябеда!

— Можеш висловлюватися зрозуміліше? — Агата не реагує на звинувачення лише тому, що анітрохи не почувається винною. Вона певна, що це якесь непорозуміння.

— Що ти наплела про мене класній?

— Я?!

— А хто? Зоська? А й справді, це на неї схоже. Сама не вміє розслабитися, то іншим заздрить аж нетямиться.

— А ти не занадто часто розслабляєшся?

— Не твоє засране діло! Робитиму, що мені подобається.

— Роби собі, — Агаті аж ніяк не хочеться дошукуватися причин. Про що можна говорити з такою, як Клаудія?

Коли батьки, помахавши рукою на прощання, уже пішли, із кожною хвилиною ставало все неприємніше. Гурт дітей, серед яких був і Петрусь, завели до класу й посадили за партами. Більшість із них вочевидь не усвідомлювала цього насильства й навіть посміхалася! Петрусь ніяк не міг цього збагнути. Уже за хвилину він почав вовтузитися, за п’ять безперестанку дивився на двері, бо йому вже набридло сидіти й чекати, доки хтось приділить йому увагу. Крім того, дівчинка, що сиділа з ним за партою, постійно хапала його речі! Цього Петрусь не міг зрозуміти. Тому взяв ранець і, нічого не пояснюючи Учительці, попрямував до дверей. Учителька здивовано глянула на нього. Щось у її погляді примусило хлопчика зупинитися.

— Я хочу додому! — тупнув ногою малий.

— Тобі не подобається в школі? — здивувалася Вчителька.

— Ні!

— А чому?

— Бо мені нудно!

— Ти міг би познайомитися з однокласниками, а із друзями ніколи не буває нудно.

— А я не хочу жодних друзів, хочу додому!

— У школі можна навчитися читати… — продовжувала Вчителька.

— Навіщо? Мені тато читає або сестра, іноді тітка чи дядько.

— Щоб самому здобувати знання.

«Самому можна суп їсти чи шнурівки зав’язувати, хоча й це не завжди», — зневажливо подумав Петрусь. Тим гірше для отих знань, що їх треба здобувати самому. Хай там як, а йому цього зовсім не хотілося.

— Дивина. У світі повно таких людей. І вони справді так думають! — вихопилося в Зосі. — А позаяк вони так думають і їх багато, такі, як я, почуваються серед них, мов якісь диваки. Цікаво, із тобою теж таке було? Теж довелося скуштувати сорому, коли ти одна в класі щось знаєш? Звісно, руки ти тоді не піднімаєш, бо на тебе відразу всі повитріщаються: «Зубрилка! Зубрилка!» Нікому й на думку не спадає, що тебе це цікавить. Або що ти так влаштована, що просто не можеш робити щось наполовину. Просто не вмієш. Робиш усе, що повинна. Не вмієш розчаровувати. А вони вимагають, щоб їх розуміли й пробачали, а самі не можуть ані розуміти, ані пробачати. Не збагну я цієї вседозволеності, загального схвалення ледарства й цілковитої відсутності розуміння чесної праці. Може, усе тому, що поруч зі мною вони почуваються погано? Знають, що треба робити, але їм не хочеться, тому вони й ненавидять таких, як я? Але це нечесно, хіба ні? Іноді мені хочеться прокричати їм просто в обличчя: «Із себе почни! Схаменися, що ти робиш!» Але їх більшість, а більшість завжди має рацію. Так вони думають. І не замислюються над цим. Усе робиться інстинктивно. Добре те, що добре для мене, а решта не має значення!