Микола Зарудний - Гілея

Але Граф був спритніший. Він здалеку помітив цього рога і в ту мить, коли Виворот мав уже продірявити його груди, Граф відскочив убік. Виворот за інерцією пробіг кілька метрів і врізався головою в кучугуру злежаного піску. Пісок набився йому в рот, в очі, у вуха.

Виворот нічого не бачив і не чув. Він чекав, що зараз білий Граф розженеться і доб’є його в цій піщаній кучугурі. Але ніхто не бив Виворота. Поволі він підняв голову, обтрусився від піску і крізь криваву пелену побачив над собою Графа. Він стояв на кучугурі готовий до бою. Виворот опустив голову, щоб Граф і веселі ягнички не побачили його сліз. Потім він повільно поплівся в степ, засвідчуючи Графову перемогу. Раніше за ним завжди поспішала отара, і найкращі ягнички намагалися хоча б потертися об його боки, а зараз Виворот уже був не потрібний нікому.

Граф стояв на піщаному пагорбку, його біла, з синюватим відливом постать височіла над отарою, і тисячі овечих очей віддано дивилися на свого нового вожака, готові кинутися за ним у вогонь і в воду.

Чабан не був свідком двобою, але все зрозумів, коли побачив перед собою Виворота — однорогого і приниженого.

— Старіємо, — промовив Опанас Заклунний і погладив баранячу голову: «Не докоряй мені, що не захистив тебе. Адже ти вже був приречений. Хіба ти забув, як сам переміг свого попередника Ірода? Не журися, Вивороте, втішайся тим, що маєш, і не намагайся повернути минулого. Я теж не можу повернути своєї молодості і не ремствую, що не здійснилися мої мрії, а так і лежать, розкидані по овечих вигонах, породжені довгими ночами. І мені вже тяжко ходити з гирлигою за отарою, та більше нікому. Думав привчити до чабанства Марту і Максима, та, видно, вибрали собі іншу стежку...»

У звичну годину Граф вів свою отару до водопою. Біля криниці їх завжди чекали довгі жолоби з прохолодною водою. Кожного ранку хтось із хуторян наповнював жолоби. Це була каторжна праця — витягнути, може, триста відер води, а в спеку ще більше. Були випадки, коли криницю вибирали до дна. Сьогодні поїти отару припало Марині Гомон. Вона встала ще вдосвіта, приготувала дітям сніданок і пішла до криниці. Хутір уже прокинувся. Теслярі вставляли віконні рами у новому великому будинку. Може, він і не був уже таким великим, але Марині здавався палацом.

За хутором чорніли рядками лунки з маленькими сосновими саджанцями. Марина зупинилася на ділянці, яку сама посадила, і здалося їй; що сосонки за цих кілька днів уже підросли. Але, мабуть, ліс, як і діти, виростає непомітно. Далеко в степу бовваніли постаті хуторян — Іван Запорожний не давав нікому перепочинку, поспішаючи висадити якнайбільше сосонок ще до морозів. На роботу виходили всі, хто лиш міг, бо Іван щомісяця виплачував гроші, треба було тільки розписатися в чорному зошиті проти свого прізвища. Грошей платили небагато, але сам факт, що їх таки платили, розвіював сумніви щодо намірів Запорожного. І вже ні в кого не викликала посмішки вивіска на ганку хати Заклунного: «Контора лісгоспу «Степовий».

Хуторяни швидко призвичаїлися до роботи, бо нічого мудрого в ній не було: викопай глибоку лунку, рівненько постав у ній саджанця та присип торфом, змішаним з якимсь хімічним порошком. Запорожний розповідав, що цей метод запровадив професор Мартинюк, і кожному показав, як треба висаджувати сосонки, а щоб ніхто не забував, на яку глибину викопувати ямки, то на кожному держаку лопати було зроблено зарубку для міри. За день можна було б бозна-скільки висадити цих сосонок, якби не носити того торфу. Марина вже, яка звична до всякої роботи, а й то вибивалася з сил, тягаючи ті відра з торфом. Потім Іван змайстрував візка, запрягся сам і розвозив торф до лунок. На другий день з тачкою вийшов і Максим, а згодом і Парамон. Робота, що здавалася такою легкою, поступово обернулася на каторжну для тих, хто по піску волочив навантажені тачки.

У Марини аж сльози навернулися, коли побачила, як тягнув візка з торфом Іван. Мотузяна шлея врізалася йому в плечі, одна рука тримала дишлика, а друга торкалася землі. Здавалося, що візок ось-ось зупиниться і Запорожний уже ніколи не зрушить його з місця. Вона спробувала допомогти Іванові, але він мовчки похитав головою: я сам.

— Ти хоч не насипай стільки того торфу! — гукнула Марина. — Ти ж не кінь...

Нічого не відповів. Ніяк не може збагнути Марина цього Запорожного: чого він прийшов у цей степ? Міг би влаштуватися на легшу роботу десь у районі, хай уже вона тут бідує з дітьми... А може, оце тепер усіх партійних по степу розіслано, щоб садити ліси, щоб і їй, Марині, легше колись жилося...