Микола Зарудний - Гілея

— На кому? — запитав Іван.

— На Марині Гомон, — відповів Парамон, щоб не підвести Лідію Миколаївну.

Марта заплескала в долоні.

— Женюсь! Хочу мати друга і... затишок, — пригадав слова Лідії Миколаївни Парамон і звернувся до генерала: — Правильно?

— Дуже правильно, — сказав Чоботар і поналивав чарки. — За щастя Парамона Чарія!

Марта знову сіла поруч з Сергієм, і дивна переміна сталася в її поводженні: де й подівся той холодок, що війнув було поміж ними. Марта сміялася, відверто загравала з Сергієм і почервоніла, коли Чоботар, дивлячись на них, сказав:

— Бачу, що у нас може незабаром бути ще одне весілля. Як, Сергію?

— Не знаю, Дмитре Корнійовичу, — промовив Сергій.

А Марта промовчала, хоч годилося б у такій ситуації категорично заперечити і прошептати щось схоже на «таке скажете» або «я й не збираюся». Марту дратувало, що це все залишилося поза увагою Івана. Йому було байдуже, що вона сиділа з Сергієм, що загадково усміхалася майору...

— Треба збиратися, — подивився на годинника Запорожний. — Дорога далека.

Чоботар з дружиною провели гостей на ганок і розпрощалися, запрошуючи не минати їхньої господи.

— Неодмінно буду, — запевнив Парамон. — Я — такий... Сказав — зв’язав.

До машини їх провів Сергій. Парамон хотів було сісти в кабіну, але Марта попередила його:

— У кабіні поїду я...

Вона демонстративно подала Сергієві обидві руки:

— Приїзди, Сергію, буду рада тебе бачити!

Іван розумів, що Марта все це говорила для нього...

* * *

Запорожний мовчав, заглибившись у свої тяжкі думи.

Радісно було на душі у Парамона Чарія.

Застигла Марта в якомусь тривожному передчутті.

Насвистував «Чорноморець, матінко» Льонька.

І ніхто з них не помітив згорблену постать Максима, який сидів осторонь шляху в холодному степу і тихо плакав. Цієї ночі він зрозумів, що кінчилося їхнє з Мартою дитинство і що він втратив Марту назавжди...

Барана звали Граф. З легкої руки чабана Опанаса Заклунного пристало це ймення до білого баранчика, як тільки він з’явився на світ. Була холодна весна, і баранчика тримали в хаті. Марта гралася з ним, купала й розчісувала довгу білу шерсть дерев’яним гребінцем.

— Графська порода, — казав дід Опанас, коментуючи баранчикову любов до чистоти й купання.

І справді, як тільки Граф бачив балію чи ночви з подою, то летів через усю хату, і ніяка сила вже не могла відігнати його. Якщо не купали його, то він задовольнявся й тим, що мили йому мордочку. Граф любив Марту і трохи боявся діда, і тому, коли той з’являвся, баранчик залазив під штандари і сумирно стежив за всім, що робилося в хаті. Він любив, коли всі були вдома. Марта сиділа на лежанці і читала, мати щось шила, а дід Опанас латав чоботи або трав на скрипці. За вікном завивали студені вітри, і скрипка, здавалося, дражнилася з ними.

Потім дід забрав Графа до отари. Минуло багато часу, поки старі барани почали признавати Графа, і лиш один з них — Виворот — ніяк не хотів поступитися своєю владою над отарою. У нього наливалися очі кров’ю, коли він бачив білого випещеного Графа. Кілька разів він накидався на нього, але Граф тікав під захист чабана. Виворот розумів, що Граф не завжди тікатиме, настане час, і вони зіткнуться в смертельному герці.

Степ дихав весною, по запашних зелених травах водив за собою ягниць білий Граф. Кожного дня їх ставало все більше, Виворот не міг їх утримати біля себе, і тоді він, лютий, ошаленілий, прибіг і став перед Графом, низько, до самої землі нахиливши голову. Він хотів, щоб виніжений Граф побачив його чорно-сірі закручені роги зі слідами кривавих боїв.

Граф прийняв виклик. Розступилися ягниці, він розігнався і... зупинився перед Виворотом. Роги в Графа ще не загнулися в четверо кілець, як у Виворота, але були молоді, міцні, мов залізо. Граф був не такий тлустий, під білою вовною грали мускули. Виворот мав би бути обачнішим і відступити, але старий баран не хотів змиритися з тим, що в отарі з’явився новий ватажок.

Виворот крутнув головою і зачепив своїми почорнілими рогами роги Графа. Вони сплелися і завмерли. Виворот зрозумів, що не зможе звернути в’язи Графові. Тоді він відступив, розігнався і зі всієї сили врізався в ненависний графський лоб. Аж луна пішла степом. Іскри посипалися з Графових очей, але він вистояв. Ягниці тривожно стежили за поєдинком, і Граф відкинув думку про втечу. Барани розійшлися і двома блискавками — чорною і білою — промчали степом. Хряснуло, задзвеніло, здибилися круторогі тіні й розійшлися знову. У третьому поєдинку Граф відбив половину рога у Виворота. Граф побачив, як упав старий, скручений ріг на траву, і переможно бекнув. Але Виворот не хотів здаватися. Зібравши останні сили, він розігнався, щоб нанести смертельний удар Графові. Нічого не бачив, крім білої постаті суперника. Зламаний ріг тепер стирчав, як спис. Якщо вдарить ним Виворот Графа в голову чи в груди, — той уже не встане. І Виворот зірвався з місця в передчутті перемоги.