Микола Зарудний - Гілея

Ночували в старій покинутій кошарі, Парамон лежав на купі сухого бур’яну, а Берик з сином і Мариною все ходили біля нього. Не ревнощі терзали Парамонову душу, а відчуття втраченого щастя. Кажуть, що за нього треба боротися. Він готовий кинутися в бій, подолати всі перешкоди й перемогти, але з ким боротися? З трьома щасливими людьми? Берик з Мариною кудись щезли. Тільки Юрасик ще допитувався сонного Чарія: «Тату Парамон, правда, ти подаруєш мені коня?»

...Артуй зупинився перед опущеним шлагбаумом, Парамон назвав себе вартовому, той кудись подзвонив і пропустив на аеродром. У штабі Парамона зустрів ад’ютант генерала — поважний капітан.

— На жаль, — сказав він, — генерал дуже зайнятий і сьогодні вас не зможе прийняти...

— Але в мене дуже невідкладна справа.

Капітан розвів руками:

— Нічого не можу зробити, приходьте завтра.

Парамон вийшов зі штабу, подивився на сонце й подумав: буде ж генерал іти на вечерю? Отож найкраще зачекати його десь поблизу. Чарій сів біля критого автопричепа: позиція була зручна, — видно і штаб, і генералів будиночок. Навіть якщо Чоботарю подадуть вечерю в кабінет (дуже просто, можуть принести банку тушонки й чаю), то спати ж він ітиме додому? Все одно дочекається його Парамон.

Над аеродромом стояв гуркіт моторів. З бетонних плит зривалися в небо літаки, які не мали пропелерів. Таких ще не бачив Парамон... Звичний до всього Артуй нервово стриг вухами, і Чарій вивів його в степ: гуляй.

Парамон викурив уже півкисета махорки, а генерал не показувався. Йшли повзводно солдати, пробігали молоденькі офіцери, поверталися із польотів із шоломами в руках льотчики, а Чоботаря не було. Повз Чарія пробігла якась дівчина в формі, але без погон. Пробігла й зупинилася: Марта!

— Це ви, Парамоне?

— Я...

— Що ж ви робите у нас? — підійшла до Чарія.

— До генерала приїхав.

— У них сьогодні розбір навчань, — сказала Марта. — Як же ви живете?

— В роботі...

— На Вигонівському?

— З Іваном удвох бурлакуємо... Перепадає нам...

— А Ярина де?

— На хуторі...

— Не поїхала?

— Куди?

— Мати писала, що ніби в Кам’янку збиралась, — байдуже відповіла Марта...

— Не чув такого розговору. А втім, усе може бути в житті, Марто, хіба ні?

— Може...

— Тебе ось на аеродром привело, — роздумував Парамон, — я на Вигонівщині опинився... Чула, що Берик до Марини вернувся?

— Чула. А вас...

— Ні, я сам пішов, Марто...

— Ви ж любили її...

— То й що? — дивився кудись у степ Чарій.

— Я не пішла б.

— Він батько дитини. «Не пішла б», — повторив Парамон. — Це говорити легко, а то життя. Кожному дорога визначена, не обминеш її.

— Як хто хоче...

— А ти свою обминула?

— Пробачте, мені треба йти, — не відповіла Марта.

— Конешно, служба...

Марта чомусь пішла до будиночка генерала і незабаром вийшла з Лідією Миколаївною. Чарій виструнчився і приклав руку до козирка.

— Чого ж ви не зайшли до нас, Парамоне? — подала руку Лідія Миколаївна. — Ходімо, бо Дмитро Корнійович не скоро звільниться.

— Я піду, — промовила Марта. — Привіт передайте, Парамоне.

— Добре, — сказав Парамон, не уточнюючи, кому передавати привіт.

Лідія Миколаївна привела Парамона до кімнати і, незважаючи на його заперечення, приготувала вечерю. Запашна тушонка стояла посеред столу, і Парамон здався.

— Яка ж у вас справа до Дмитра Корнійовича? — поцікавилася Лідія Миколаївна, коли Чарій подякував за частування.

Парамон розповідав про Вигонівське лісництво, про план, про вегетаційний період рослин і про те, як душать їх з Іваном строки посадки лісу. Лідія Миколаївна вислухала і, пробачившись, вийшла в другу кімнату.

— Зараз вас проведуть до Дмитра Корнійовича, — сказала вона, повернувшись.

За кілька хвилин до вітальні увійшов поважний капітан і попросив Парамона йти за ним. Він привів його до штабу і звелів зачекати у невеликій кімнаті з багатьма телефонними апаратами.

— Товаришу генерал, — по всій формі почав Парамон, побачивши Чоботаря, але той, усміхнувшись, показав на крісло.

— Сідайте. Що там у вас сталося, Парамоне? — Чоботар сів поруч. — З того, що мені сказала Лідія Миколаївна, я зрозумів, що вам... потрібні люди...

— Так точно! Якщо за два-три дні не посадимо лісу, то пропадуть саджанці, полетить план, і нам з Іваном — хоч у петлю, Дмитре Корнійовичу.

— Я розумію, але Запорожний повинен знати, що у мене людей нема... тобто є, але у них інші завдання.

— Даруйте, але Запорожний не знає, що я поїхав до вас, — признався Чарій. — Це я сам, Дмитре Корнійовичу, бо така ж біда... Думаю, хай солдати виручать солдат... Якщо не можна, то вибачайте... Я розумію...