Микола Зарудний - Гілея

«Цундап» добирався до Крижаків... «А що, коли не наздожену? — думав Максим, — Доведеться йти до хати Гомонів, а хотілося зустріти саму... Посадовив би в коляску і повіз...»

Максим лише тепер відчував, що трохи боїться цієї зустрічі, адже він раніше ніколи не звертав уваги на босоноге дівчисько, яке бігало по хуторі... Тепер їй уже сімнадцять... Тоді, біля криниці, Марта теж мала сімнадцять зарубок на стовпчику біля ганку...

Максим поминув Крижаний хутір і побачив поперед себе машину з. брезентовим пологом. Обігнавши іі, подав знак шоферу, і той зупинився:

— Що, солдате, підвезти?

— Максиме! — Ганнуся вистрибнула з кузова.

До нього підійшла росла, тонка дівчина з темними карими очима, відкинула косу й посміхнулася — на рівному носику зібралися ледь помітні зморшки, їх запам’ятав Максим...

— Я приїхав, Ганнусю, — розгубившись, повідомив Максим.

— Добре, що ти приїхав, — відверто розглядала хлопця.

— Сідай зі мною, — Максим показав на коляску.

— І я хочу, Максиме! — підбіг Юрасик.

Юрасик зруйнував Максимові сподівання, але що вдієш? Він умостився в колясці, а Ганнуся на сидінні позаду Максима.

— Тримайся, Ганнусю! — сказав Максим, і на його плечі лягли легкі, мов крила, руки.

На крутих поворотах Ганнуся мимоволі притискувалася до Максима, і йому здавалося, що старий трофейний «цундап», порушуючи розрахунки конструкторів, летить. А Ганнуся, обхопивши хлопця руками, мружачись од вітру, заливалася щасливим сміхом.

Не доїжджаючи до Степового, Максим повернув ліворуч , до піщаного кургану. «Цундап» зупинився на обочині дороги. Вечірній присмерк осідав на молодий ліс, і лапаті сосонки здавалися казковими істотами.

— Ти хочеш подивитися на свій ліс? — запитала Ганнуся. — Тебе нема, а він росте...

— Я хочу піти до могили діда Опанаса.

— Треба йти цією просікою, а то заблудимо — Ганнуся взяла Максима за руку.

— Бачиш, уже можна заблудити в нашому степу, — сказав Максим, — а садили ж ми з Іваном Трифоновичем малесенькі сосонки...

— Я теж з мамою садила... А тепер-ці сосни вищі за мене, ось поглянь! — Ганнуся стала біля крислатого дерева, рука ледь торкнулася вершечка. — А ти дістанеш?

Максим підійшов до сосни з другого боку, і їхні руки стрілись, не руки, а лише пучки пальців — легенько-легенько... Потім Максимові пальці стиснули Ганнусину руку разом із сосновою гіллячкою, колючки вп’ялися сотнями голок, але не було боляче, слово честі...

Над могилою діда Опанаса стояв тесаний високий дубовий стовп із зіркою. Років з тридцять тому цього стовпа привіз від Дніпра батько Карагача, беріг його для сволока на нову хату, та так і помер у старій. Матвій Карагач сам обтесав його і разом з Іваном та Парамоном поставив на могилі чабана. Так єдиний на десь хутір дубовий стовп став пам’ятником.

— А хіба дід Опанас був військовим, що йому зірку прибили? — запитав Юрасик. — Це тільки солдат із зірками ховають...

— Дід усе життя був солдатом, Юрасику, — сказав Максим.

— А в нього не було форми, — заперечив малий. — У діда були старі штани...

— Форма ще не робить людину солдатом, — промовила Ганнуся.

Юрасик не погодився, але промовчав: нічого ці дівчата не розуміють у військовій справі; Треба буде розпитати тата Берика.

Максим і Ганнуся пішли на курган, поплентався за ними і Юрасик: чого вони там не бачили? Краще ж їхати на мотоциклі, ніж кушпелити цей пісок.

З кургану нічого не було видно — місяць ще не зійшов, а зорі, розгубивши в галактиках своє світло, тьмяно мерехтіли на скаламученому хмарами небі.

— Тут вранці красиво, коли сонце сходить, — тихо сказала Ганнуся. — Я приходжу сюди...

— Я теж приходив на цей курган, — пригадав Максим. — Колись він був високий-високий...

— Це коли ми були малими...

— Я тебе пам’ятаю завжди малою...

— А я тебе — з Мартою... Ти бігав за нею, як приручене ягня...

— Я ніколи не був ягням, — ображено відповів Максим.

— Ти не гнівайся, що я так сказала... Ти був закоханий у Марту, правда? — Максим побачив, як у Ганнусиних карих очах потонули дві зірочки. — Скажи, правда?.. Або не треба...

— Марти вже давно нема, Ганнусю...

— А любов залишилася?

— Тепер я думаю про тебе, — прошепотів Максим.

— І я... про тебе...

— Але ти не пишеш про це в своїх листах...

— Ти їх неуважно читаєш...

— Я перечитую їх по сто разів, Ганнусю!

— Виходить, ти ще не вмієш читати моїх листів...

— Я навчуся...

Юрасик не витерпів, підбіг до сестри і шарпнув за кофту: