Степан Рев'якін - Поєдинок у Чорному лісі

Загинув товариш. Давній фронтовий друг. Міг він його вберегти? Звичайно, міг. Треба було лише виявити більше твердості тоді, коли Тарас просив його дозволу на повернення до схрону Хмари. Слід було категорично заборонити. А Зіна? Чого так і не настояв, щоб вона повернулась додому? Нічого б тоді не відбулося лихого. Чого так злегковажив, не взявши до уваги ворожої підступності? Тепер їх немає. Загинув і розвідник Герасим Волошин. Хто винен? Авжеж, він, підполковник Максименко…

У двері стиха постукали:

— Дозвольте?

Максименко здригнувся, почувши той голос. Підхопився з-за столу.

На порозі стояв Тарас Сокрута.

Рання осінь торкнула першою позолотою клени. На мокрій бруківці і асфальті ранками вже жовтіли різьблені листки — скупі телеграми близької осінньої непогоди.

Гелена поволі йшла бульваром, вдихаючи терпке повітря прохолодного ранку. Вона не любила осені. Особливо щемно відчувала вона за цієї пори, що старіє, що безповоротно лине час. Встоялось відчуття незатишності, лютої самотності, марно прожитих літ.

Минулої ночі вона не стулила очей. Чого тільки не передумала після відвідин старої циганки Магди! Та наворожила їй повний короб лиха і всіляких нещасть. Розуміла, що все те, що шелеснули зморщені вуста ворожки, — одна нісенітниця. Скільки вже зарікалася не зважати на теревені хитрої циганки! Але забувала про свій намір, ледве серце огортала якась неясна туга. І знову йшла до Магди, хоч передчувала, що та обов'язково напророкує їй напастей більше, ніж можна взагалі уявити собі. Це вже традиційно. Чи бачила Магда в її очах непідробний хвилинний жах і тішилась з того, чи здогадувалась, що й справді у неї немає ніякої певності в завтрашній днині, і лихим пророцтвом стверджувала це?

Дурниці всі оті ворожіння! І все ж, серце щемно завмирало їй бодай при таких зловісних словах: «Чоловік, за яким побиваєшся, ніколи не вернеться… Може, його вже немає в живих…» Відьомський вогонь в очах циганки палахкотів такою переконаністю і вірою в сказане, що Гелена мимоволі поринала в якусь крижану сладу священного жаху і жаліла себе. Знала б лише циганка, що не за рідним чоловіком сохне її серце!..

Про Симона вже два місяці не було жодної чутки. Де ж він заподівся?

Гелена таки зважилась і заявила органам влади, що є дружиною відомого бандита. Як і передбачав Симон, їй простили, лише зауважили, що прийшла вона трохи запізно. Але ж простили. А чого б і не простити? Чи так вже вона й завинила перед Радянською владою, що була за дружину тому кровопивцю і вік свій занапастила? Адже вона аж ніяк не замішана в його бандитських злочинах!

Спочатку боялася помсти з боку Тетериних поплічників. Але влітку були розгромлені усі лісові схрони. Про чоловіка, правда, не було ніяких певних вістей. Не знайдений серед вбитих, немає і серед арештованих. Пропав безвісті. Розповідали, що їх ловили в болоті. Може, його поглинула багнюка? Най би й не вертався ніколи, най би пророцтво циганки стосувалось його долі!

На автобусній зупинці Гелена притишила кроки. Може, і собі зачекати автобуса? Досить прогулянки. Не розвіює вона пригніченого настрою, навпаки — ще більша журба плине в душу. Оглянулась довкола, і раптом… Ні, в це важко було повірити!

На зупинці стояв… Симон Колиба. Але чомусь у формі майора міліції. Він тримав за руку маленького хлопчика, котрий — одразу було те видно — був неймовірно схожий на нього.

— Боже мій! Невже це ти, Симоне? — пошепки сказала вона, підійшовши впритул до них. — Невже я бачу тебе?

Він якусь мить дивився на неї.

— Гелена?!

— Я! — тільки й спромоглася видихнути вона і аж очі собі протерла, бо хотіла пересвідчитись, що це не примарилось їй од перевтоми і журного настрою, а перед нею стоїть дійсно ніхто не інший, а Симон Колиба.

Підійшов автобус. Зупинка спорожніла. Хлопчик нетерпляче смикав батька за руку.

— Стривай, Кім, — нагнувся до нього Тарас. — Поїдемо трохи згодом.

— Так от, виявляється, хто ти є, Симоне! — вражено вигукнула Гелена. — Виходить, недарма передчувало моє серце, що ти не з тими виродками, Симоне.

— Тарас я, — назвав він себе. — Тарас Сокрута. — Твоє серце не обманювало тебе, Гелено, — стримано посміхнувся він.

— Боже мій… Симо… Тарасе, — похопилась вона, дивлячись на нього з невтихаючим подивом. — Та ти ж геть сивий!

— Еге ж, — сумовито глянув на неї Тарас, — білий, як лунь… А як ти думала? Витримати наругу таких головорізів, як Дикий та твій Жовтобрюх, легко?