Степан Рев'якін - Поєдинок у Чорному лісі

Коли він одповз, Хмара витяг пістолет. Приставив до скроні. Холодний доторк зброї здався пекучим. Відчув, що йому тремтять руки. Зробити роковий порух пальцем виявилось нелегкою справою. Не вистачило мужності. Приставив пістолета до вуст. Зуби зацокотіли об сталь. Його лихоманило. Він не міг скарати себе. Жбурнув пістолет у кущі, звівся на повен зріст, здійнявши руки. Гримнула автоматна черга. Хмара сіпнувся і впав обличчям у землю. «Слимак!» — вилаявся Дикий, одповзаючи в глибінь чагарників. Пошкодував, що не прошив колишнього зверхника чергою ще в таборі.

У густих заростях він звівся на ноги і побіг. Біг навмання, сподіваючись на щасливий випадок, — пан чи пропав. Вскочив в осоку, що сягала йому плечей, відчув під ногами багно болота. Зупинився. Метнувся назад, де був твердий грунт острова. І раптом застиг на місці. Під кущем сидів не хто інший, як Павло Жигайло.

— То це ти привів їх? — поцілився «шмайсером» йому в груди.

— Ну я! — підвівся Жигайло, лихом пом'янувши лейтенанта, котрий не довірив йому зброї. — Я привів, щоб поквитатись з тобою! Стріляй!

— Ти знаєш вихід звідси? — несподівано миролюбно запитав Дикий.

— Може, й знаю, та не скажу! — з викликом мовив Жигайло.

— Дурень! — люто глянув на нього Митрофан. — Не бійся, я не мститимусь. Виведи мене, багато грошей маю… Не поскуплюся! Віддячу…

— Стріляй, чого торгуєшся? — озвався Жигайло. — Нікуди я не піду…

— Забудьмо все лихе, — благально мовив Митрофан. — Хто вони тобі? За що їм твоя сліпа служба? Чим вони тобі віддячать? Я щедро заплачу, я багатий… Через кордон перейдемо, заживемо, що ті пани…

— Стріляй, кажу! — підійшов Жигайло майже впритул.

— Отямся, Павле, — спробував зламати затятість колишнього бойовика Дикий, — хто вони тобі? Все одно тобі до кінця не віритимуть…

— Може, ти й правду кажеш, — буркнув Жигайло. — Бачиш, беззбройним лишили… Не довіряють!

— Отак би й зразу! — зрадів Дикий миролюбному тону. — Ходімо! Виберемось — золотом обсиплю з голови до ніг! У мене скарб більший од Жовтобрюхового…

— А де Тетеря? — спитав Жигайло.

— Десь тут, якщо живий ще… Пішли!

Але не встиг він зробити й двох кроків, зовсім повіривши несподіваній Жигайловій згоді, як Павло хижим стрибком кинувся на нього. Автомат вислизнув з рук Дикого. Зчепившись в живий клубок, вони покотились по траві. Поєдинок був нерівний. Ослаблий після лікарні, Жигайло відчув, що не зможе подолати дужого Митрофана. Ще мить — і тлустий бандит підімне його під себе. Тоді Жигайло схопив пригорщ болотяної твані і вліпив прямо в рот Дикого той гливкий кусень.

Бандит захарчав і ослаб. Жигайло миттю підхопився і одскочив до автомата.

— Тепер поквитаємось! — здійняв на Дикого зброю.

Митрофан підвівся, одпльовуючись. Пішов прямо на Жигайла.

— Думаєш, що я не шльопнув би тебе, якби мав хоч одного патрона? — хрипко гукнув і витяг з-за халяви ніж: — А ось тепер і приспів твій смертний час, сволото!

Жагайло натиснув на спусковий гачок. Автомат сухо клацнув.

— Руки вгору! — пролунало раптом із кущів. Звідти з'явились два прикордонники. Жигайло покірно здійняв руки, а Дикий метнувся в чагарник.

— Стій! — попередив втікача прикордонник і пустив над його головою чергу.

Дикий спіткнувся і впав. Коли підвівся, побачив перед собою два поцілених автомати і теж підняв у гору тремтливі руки.

— Марш до свого бандитського гурту! — наказав солдат. — Там уже чималенько таких назбиралось… Одна морока вичісувать вас, як паршивих комах…

— Я вас проводив сюди, — спробував пояснити Жигайло. — А цей ось, — кивнув у бік Митрофана Дикого, — дуже поважна персона… Комендант СБ Дикий…

— Розберемось! — мовив суворо прикордонник. — Про мене — ви всі тут дикі і скажені…

Більше двох годин прикордонники виловлювали в трав’яних заростях бандерівців, котрі сподівались якось приховатися чи вислизнути з оточення. В одному з вбитих бандити признали крайового провідника Хмару.

Максименко, прийнявши радіодонесення від командира оперативної групи міліції лейтенанта Басенка, почував себе вкрай пригніченим невтішною звісткою. Отже, Сокрути не виявлено. Загинув. Разом з дружиною…

На столі лежав виклик до міністерства. Максименко відчував, що тут не обійшлось без майора Марчука: наскаржився… Доведеться пояснювати.

Що ж, він готовий відповісти за всі прорахунки в роботі. Надто за несподіваний провал розвідника Сокрути. Але власному серцю, сумлінню своєму, що він пояснить, що відповість?