Ґео Шкурупій - Гульо

Старий китаєць Суй І-дзи, який на Ілюзіонній вулиці тримав маленьку корчму й у ній подавав незмінним відвідувачам — китайцям-каменярам, що працювали на будівлі нової монгольської школи, — дванадцять страв у мініатюрних мисочках, мав великого чорного пса, який завжди лежав перед входом до корчми.

Собака Суна І-дзи був здоровенний, гладкий, з міцною пащею й жилавими лапами. Він повагом розгулював коло корчми, відганяючи чужих псів, або лежав, презирливо поглядаючи на низькорослих монгольських коней, що стояли на припоні коло неї.

Іноді він зникав на кілька днів, і тоді Сун І-дзи ходив смутний та трохи роздратований, бо він прекрасно знав, де блукає його собака.

«Гульо», — так кличуть собак у Монголії. Слово «собака» по-монгольському «нохой», але їх скрізь кличуть «гульо».

Коло кожної гири-юрти, в рівнинах, на пасовиськах, в пустелях можна завжди побачити кількох здоровенних чорних собак, що, захлинаючись од люті, гавканням зустрічають гостя або незнайомця.

Особливо їх багато в монгольських містечках. Вони великими зграями бігають по вулицях, по базарах, як справжні хазяї міста. Чорні, гладкі й люті, хворі й худі, вкриті паршами та виразками, собаки полюють падло, по­кидьки, а вночі і... людей.

Коли на Улан-Батор з гори Богдо-Хана спускається ніч, їхнє гавкання стає особливо нестерпне. Гавкання псів — це своєрідна музика монгольських міст, як вечірнє кумкання жаб по селах у нас на Україні. Гавкання лине до синього неба, змагаючись із ламськими сурмами, що голосно мукають, як велетенські корови, лякаючи на ніч злих духів. Коли лами стомлюються й лягають спати, тоді вже ніщо не перешкоджає високій собачій музиці, що каскадами пливе заснулим містом.

Нічний вітер тріпоче ганчірками з ієрогліфами молитов на високих щоглах, що лісом здіймаються понад містом, і ці молитви невпинно, з вітром, летять до бога разом із співами собак.

Собака — великий друг монгола-пастуха, він охороняє худобу й табуни, він спить у юрті разом із господарем, але в містечках собаки — це лихо, що розносить пошесть, скаженину та додає до екзотики міста своєрідний собачий бандитизм.

Лам в Улан-Баторі дуже багато, майже третина всього населення, собак же ще більше.

Сун І-дзи був скептик. Він не вірив, щоб душі померлих переселялись у собак, як цьому вірили монголи, і йому було неприємно, що його собака відвідує долину смерті.

Свого «нохая», щоб відучити від поганої звички, Сун годував сирим м'ясом. Але вередливий пес не дуже квапився й до цієї їжі.

— Їж, гульо, їж, собачий виродку!

Але пес, незважаючи на дбайливі запросини Суна, мляво підходив до кривавого шматка м'яса, неохоче обнюхував його, кілька разів обережно лизав язиком і відходив у тінь паркана.

Сун І-дзи був незадоволений.

По правді, десь глибоко в душі він відчував прихований страх перед цим собакою. Лише вночі, коли Сунові доводилось ходити до знайомих контрабандистів по заборонений крам, він мав деяку користь од свого пса. Собака йшов із ним і охороняв його від нападів своїх сородичів.

Пса боялись і не любили всі відвідувачі Сунової корчми. Лише лами, що парочками, немов коханці, приходили випити чаю, кумису або поласувати запашними кушорами, з великим зацікавленням розглядали собаку і хвалили за відгодований вигляд.

Собака в Монголії — священна тварина. В нього переселюються душі померлих. І коли собака гладкий, відгодований, — це лише свідчить, що до нього вселилися духи добрих заможних людей, феодалів, лам та сайтів — вельмож, баяликів-богатирів. Коли ж собака худий, у виразках, у паршах, — це поганий собака, в нього вселилися душі укгекгунів — бідняків, злидарів, лихі душі, що були грішні за життя.

Який би собака не був: паршивий чи гладкий, його не можна вбивати. Хай мучаться грішні душі укгекгунів у тілі паршивих собак, і хай втішаються феодали-сайти в тілах собак, гладких і здорових.

Але релігія, крім хитрощів, має і своєрідний розум: собаку можна вбити, коли він сказиться і може заразити людей та худобу. В нього тоді вселяється шкідливий і злий дух, якого треба знищити, бо так хоче великий богдо.

Отже, лами любили й поважали Сунового пса.

Пес нюхом відчував, коли в Улан-Баторі вмирав який-небудь праведник-баялик. Він регулярно, через кілька днів, бігав у долину смерті, де живився людською мертвечиною. Очевидно, саме через те, що він нехтував сухорлявими тілами злидарів-укгекгунів, він був такий гладкий, як гадали лами.