Павло Загребельний - Розгін

— Ти? — спитала вона Капітана, і той мимоволі зупинився. То була Кріста.

— Ходім зі мною,— сказала вона. Зверталася лише до Капітана, Професора й Малого не зауважувала, не було їй до них ніякого діла, та вони обидва й не сподівалися на її увагу, не зупинилися, бігли далі.

— Сховаємося в сіні,— гукнув на бігу Малий.

— Може, принесеш щось попоїсти? — сказав Капітанові Професор.— Веде, то йди.

Крісла повела Капітана в тепло й, мабуть же, у ситість, про яку вони й не марили, а Професор з Малим швидко знайшли сарай з сіном, здерлися по високій драбині, зарилися в сухе й пахуче сіно подалі один від одного, завмерли, стали слухати вулицю.

Не довго й слухали. Впізнали голоси Паралітика й Боксера. Один зривистий, ляскучий, другий хрипкий. Кричали щось нерозбірливе, привертали до себе увагу, зчиняли переполох, колотили обивателів, мабуть, плуталися в довгих полах своїх плащів, перечіпалися, кляли, брудно лаялися. Вже добігали, вже були зовсім поруч, може, пробіжать далі, може, ніхто нічого не бачив, не знає, не підкаже, може, пощастить, може...

Але тут назустріч гамору есесівців пролунав голос Крісти. Спокійний, слухняний, наляканий.

— Вони тут,— гукала вона,— я затримала одного. Візьміть

їх!

Незмога було повірити, але той голос справді належав Крі-сті. Слова не могли їй належати, але голос не лишав сумнівів.

— Один там, на кухні. А ті два десь заховалися. Знайдіть їх і візьміть усіх.

Паралітик і Боксер уже вбігали на подвір'я. Уже виволікали з будинку Капітана. Ті, що в сіні, хоч не бачили всього — здогадувалися. Кріста вела есесівців до сараїв.

— Вони не могли далеко втекти. Мали ждати цього. Холодний, страшний своєю байдужістю голос. Невже це

та сама жінка, що сьогодні вранці падала на Капітана, хапала його в обійми, цілувала, кричала: "Візьми мене!", хотіла покласти Капітана до себе в постіль? У бездоганну німецьку постіль. Показове спання. І показова зрада. Як це пояснити? І чи можна взагалі пояснити, виходячи з людських законів?

Есесівці били Капітана так, що Професор і Малий чули звуки ударів.

— Де твої товариші?

— Не знаю!

— Де вони?

— Не знаю.

— Він знає! — кричала вже таким самим голосом, як уранці, Кріста.— Він має знати!

Знов удари.

— Н-не...

— Де?

Раптом щось жіноче знов пробудилося в її душі.

— А можна не бити його? — поспитала вона несміливо.

— Заткни пельку, курво! — ревнув на неї Паралітик. Нагорода за зраду й запопадливість. Але жінка вже не могла зупинитися в своїй покірливій зрадливості.

— Подивіться в сіні,— порадила вона холодно.— Але шукайте добре.

Може, хотіла порятувати Капітана від биття? І то дяка. Спершу видати, тоді пожаліти. Милосердя після зради.

Паралітик, лаючись собі під ніс, подерся по драбині туди, де лежали Професор і Малий. Важко шарудів сіном, сопів, туп-цювався, шелестів, штрикав навсібіч вилами, пробіг в один куток, тоді в другий, Малий відчув, як холодний стальний зубок пронизав йому долоню, ждав, що вила вдарять ще раз, тепер уже йому в спину або в шию, але Паралітик востаннє вилаявся, кинув вила на сіно й побіг до драбини. Знов били Капітана.

— Де товариші?

— Не знаю.

— Скажи,— кричала Кріста.— Скажи, й тебе відпустять! Я заберу тебе! Скажи їм усе!

Вона ще вірила, що Капітан міг би піти до неї.

— Ти, курво! — Це вже й не постові, це Капітан. Видно, плюнув на неї або й замірився, може, збив на землю, бо хтось упав, падіння тіла почулося тим, що в сіні, виразно й чітко, і відразу постріл, ніби загриміли всі гармати світу, розкололася земля, і крик Капітана: "А-а-а-ой!" І стогін, і тиша.

Не змовляючись, Професор і Малий виринули з сіна й опинилися коло драбини. Малий поступився Професорові, але спускалися разом, вибігли з сарая пліч-о-пліч, ще сподівалися своєю появою, своєю здачею порятувати Капітана, але запізнилися. Капітан лежав на самому дні темряви мертвий, Кріста стояла між двома есесівцями чи то перелякана, чи здивована, есесівці втупилися в двох утікачів з недовірою, що межувала з розгубленістю.

— Ех, не взяли ми вила, Професоре,— пошкодував Малий. Готовий був кинутися на вбивць з голими руками.

Паралітик скинув гвинтівку. Боксер встиг ударити по стволу, куля дзизнула в камінь, викресала іскри коло ніг у Малого, есесівець крикнув хрипко, показуючи на тіло Капітана:

— Взяти!

Професор і Малий схилилися над Капітаном. Жінка мовчала. Мовчали навіть есесівці. Професор став на коліна, поцілував убитого в чоло. Те саме зробив Малий. Тоді обережно взяли Гайлі й понесли, хоч ледь трималися на ногах. Відчували під руками ще теплу Капітанову кров. Видавалася вона їм їхньою кров'ю. Есесівці в мертвому шереху своїх плащів ішли позаду.