Павло Загребельний - Розгін

Штурмовики вирвалися з-за чорного дощу, випередивши розпачливе виття сигналів повітряної тривоги. Прилетіли, коли їх ніхто не ждав. Уже темніло, постові заворушилися в своїх незграбних довгих плащах, аби збирати полонених, перелічувати, як худобу, й мерщій гнати до ночівлі. Аж тут засвистіло, вибухнуло, пойнялося червоним, вдарила смерть звідусюди, рятун-ку не було — падай, де стоїш, бурмоти в душі благання про по-рятунок, про щасливий випадок, сподівайся, що перечекаєш, вцілієш, виборсаєшся й цього разу. Штурмовики йшли двома хвилями, перші скинули бомби, другі вдарили із скорострільних гармат і з кулеметів, не знати, що й жахливіше: чи роздерте вогнем чорне небо, чи дике нишпорення куль по землі. Війна виступала перед ними завжди тільки із зав'язаними очима, смерть не вибирала, свій чи чужий, не було для неї кращих і гірших, ворогів і друзів, для живих вона завжди страшна, але ще страшніше безсиле ждання смерті.

Професор, Капітан і Малий, звиваючись між рейками, попід колесами вагонів, щулячись від дзенькання куль, які вдаряли в метал, здавалося, просто в них перед обличчями, повзли кудись убік, ще й самі не усвідомлювали, що буде далі, не знали, чому не залягли, як інші. Ближче й ближче до краю колій, до отої вулички, в кінці якої темнів збавчий ліс. Сигнали тривоги розпачливо ридали над ними, американські штурмовики донищу-вали безборонну станцію. Гриміло, клекотіло, палало позаду. Коли світ мав форму кулі, то неодмінно кулі вогняної, в паланні й незборному запаху вогню, а центр того світу завжди там, де є нескорений дух і жадоба волі.

— Біжимо! — тихо гукнув Капітан.

— Втікаймо! — підтримав його Малий.

Професор мовчав, не міг вхопити віддиху, два молодші товариші, підтримуючи його під руки, помогли перестрибнути останні колії, тоді всі троє впали ще й ще, хоронячись не так від куль і осколків, як від лихих очей постових, ждали криків остороги, ждали, може, й пострілів, які видавалися б тепер жалю-, гідно смішними.

Вулиця прийняла їх насторожено. Слизький брук зрадливо загримів під трьома парами дерев'яних колодок. Попереду була обіцянка волі. Добігти до лісу, сховатися, загубитися між темними деревами, втікати, втікати, бо це доля всіх тих, хто беззбройним поставлений проти озброєних ворогів. Утекти, щоб повернутися. Часу лишилося обмаль, війна могла закінчитися щодня й щогодини, гарантій на повернення не мав сьогодні вже ніхто, але ті, позаду, однак бояться можливості повернень, тому неодмінно переслідуватимуть, утікач повинен бути впійманий або просто знищений. Колодки гриміли по слизькому камінню так, що їх чули й мертві. Дивно, що втікачі змогли подолати мало не половину довгої вулиці і їх ніхто ще не перепинив. Адже їх чули в будинках обабіч вулиці. Вже почули й постові. Почув їх фельдфебель із срібним черепом на високому, як і в самого їхнього фюрера, кашкеті, почув Паралітик, що смакував думкою про розправу над Капітаном, грюкіт колодок розлу-нювався в есесівській пустоголовості ще й тому, що штурмовики зненацька зникли, навздогін їм полетіли сигнали відбою повітряної тривоги, на мить запанувала тиша, тоді станція позаду ожила, те, що вціліло, поквапливо рятувалося звідти, втікало, як і оці троє, з тою одміною, що там усе діяло під знаком орднунгу, а ці обурливо й навіть нахабно ламали те, що нікому не дано зламати.

Позаду почувся сюркіт свистків зчіплювачів вагонів, сопіння локомотивів, прибійні хвилі гуркоту порожняка, брязкіт буферів. Завжди ці звуки приносять надію руху, змін, але не тепер і не для тих, хто, мало не падаючи від знесилення на холодне каміння, біг вуличкою, заповнюючи її гримінням своїх дерев'яних колодок, хрипким диханням.

Тривога була така коротка, що ніхто, здається, не встиг тут і сховатися від нальоту, та й не мали куди ховатися, бо вдруге ніхто б не поліз у бомбосховище, в якому мало не знайшли своєї смерті.

З приміської вулиця перетворювалася далі на сільську, тут стояли вже не сірі, притиснуті один до одного стандартні будиночки, а виднілися цілі оселі з високими й просторими господарчими будівлями, з таємничими закутками, які обіцяють і спочинок, і притулок, і сховок. Капітан рвався вперед, відчував волю, міг доторкнутися до неї рукою, Малий не відставав від нього, але вичерпаність Професорова була вже така, що бігти він не міг, окрім того, був серед них найдосвідченіший у справах втечі, бо вже пробував те робити безліч разів. Він точно вчув з'явлення погоні, тому мовчки завернув до найближчої оселі, ведучи за собою своїх товаришів. Вони вскочили до селянського двору, бралися відразу до високих сараїв, аби вміли й могли, то прокралися б туди нечутно, прослизнули тінями, але кляті колодки загриміли в дворі ще дужче, і тут назустріч утікачам вийшла невисока тонка жінка, йшла просто на них з недоречною сміливістю. Вони впізнали її ще здаля, а їй довелося підійти майже впритул, щоб переконатися.