Павло Загребельний - Добрий диявол

А може, у всьому завинила роса?

Відлуння цієї трагічної історії можна знайти в рапортові Яковенка. Там стоїть: «Людина повинна бути горда. І якщо вже так, то горда послідовно».

На трап не ступила жодна нога. Безглуздям було б ждати, що хтось зійде на берег о четвертій чи п'ятій ранку. «Омірос» сонно притулився до причалу, сонно завмер, і здавалося, що на ньому або ж усі сплять, або й зовсім нема нікого живого. Судно-привид, судно-примара. Не чутно криків-гуків, нема тупотіння й біготняви на палубі, ніхто не дивується чужому порту, нікого не цікавить берег. Невидимий капітан десь дає нечутні команди, невидимі люди невидимо їх виконують, хтось кидає на причал товсті канати, хтось вправно спускає трап — і знову все мертве, сонне, байдуже. А старе судно таке, немов воно воскресло з прадавніх-давен, виринуло з океанського дна. На корабельному кладовищі «Омірос» вважався б найпоказнішим експонатом. У нього так мало було спільного з будь-чим живим, що Яковенко, власне, й не ждав, щоб хтось зійшов з «грека».

Спокійно достояв до кінця своєї зміни й передав пост Ляскову, який лаявся, що його рано розбудили, й ще лаявся, коли побачив обшарпаний борт «Оміроса».

— Це нижче моєї гідності — стояти коло такого обдертюха! — бурчав Лясков.

А Яковенко швидко дійшов до застави і, не гаючись, поклався спати, бо прикордонник спить не тоді, коли настає ніч, а коли має час для спання.

Щось там йому приснилось, але він не збагнув, що саме. І прокинувся, не доспавши своєї норми, що вже й зовсім не властиве для такого молодого хлопця, та ще й змореного щоденним стоянням на посту.

Яковенко лежав на своїй вузькій залізній коєчці, прислухався до звичних звуків заставського життя (тупотіли чоботи наряду по коридору, дзвонив телефон у чергового, старшина Кайнаров вимовляв своє «і борщ», у ленінській кімнаті хтось крутив приймача, шукаючи, що серцю миле) і пробував згадати, що ж саме йому приснилося.

Так і не згадав. Зате пригадалося йому сіно. Любив отак, прокинувшись, вдавати, ніби спить, і перебирати сторінки пам'яті.

Зовсім неждано пригадалась йому пригода з сіном.

Останнє літо перед армією провів у колгоспі мотористом. На двох зчалених докупи дніпровських дубах установили човновий двигунець, примайстрували зверху дубів широкий дерев'яний поміст, і Яковенко цим «катамараном» переправляв на задніпровські випаси худобу, возив з островів сіно. Коли не стало роботи в селі, його послали в далеку лісову бригаду. Там, на дніпровському старику, притулився невеликий хутір. Обіймали його з трьох боків старезні діброви й молоді сосняки, а з четвертого— зеленіли на староводді дикими травами довгасті острови й острівці, прикрашені дуплистими вербами й густими лозами. Таким Яковенко пам'ятав хутір ще з дитинства, таким він лишався і досі.

Яковенко виїхав до хутора перед заходом сонця, бо плисти туди треба було не більше години, але заплутався серед піщаних кіс, які Дніпро нагортав тут щороку в найнесподіваніших місцях. Сонце зайшло, на річці швидко стемніло, з чорної води то там, то там винурювали білі коси і запліталися перед очима в хлопця, неначе виткі руки казкових русалок, під днищами дубів зловісно терлися тверді хребтища перекатів, білі русалки щодалі більше зштовхували незграбне дводубів'я на мілини — довелося причалити.

Яковенко ткнувся в рипучу косу, підтяг трохи дуби, щоб не знесло їх водою, ліг на ще теплому піску і вмить заснув. Тобто й не заснув, а задрімав, бо ще вухо його вловлювало довколишні звуки: тихе хлюпотіння річки, далеке гавкання собак у селі, завивання мотора машини, що, мабуть, буксувала десь у піску. Та дивно: чим глибше він занурювався в сон, тим чутніше хлюпотіла річка, так ніби вода підбиралася до його піщаної постелі, була вже зовсім близько, загрозливо оточувала його, заливала. Він перелякано схопився, сів, протираючи очі. Вода затопила його своїм голосом, вона лилася на Яковенка своїми звуками, ближче, дужче, більше. Він зовсім прокинувся і тільки тоді збагнув, що просто на нього з води вибрідає чорний кінь.

Кінь розбивав воду копитами, і вона хлюпотіла тепер жалібно і лякливо. Він поставив передні ноги на білу косу, і ноги ті видались Яковенкові такими товстими й міцними, як столітні нічні дуби в густому лісі. Високо-високо, окреслена зірками, виникла над колонами ніг коняча голова, теж чорна-пречорна, і пирхнула з гігантських ніздрів гарячим духом. Кінь ступив ще вперед, майже доторкуючись передніми копитами до Яковенка, враз мовби вдарився об пісок, і білість піску вибухнула над ним химерною з'явою; хлопець з переляку подався назад, посунувся, проорюючи в косі борозну, не мав часу й сили підвестися на ноги і сунувся, сунувся, орючи холодіючий пісок, аж поки зупинив його жіночий задерикуватий голос: