Павло Загребельний - Добрий диявол

«Ми вже знайомі,— сказала вона, і в глибині її очей народилося щось притаєне, зелене, мов плавневі трави,— знайомі вже... тільки... не знала я, що цей Яковенко такий красивий...»

«А то що?» — задерикувато спитав Яковенко.

«А нічого! Де твої дуби? Проспав?»

«Зараз ми їх приженемо»,— заметушився Діодор, який через свою делікатність не міг спостерігати різких перепалок між людьми. А тут вийшло так, що саме він став винуватцем непорозуміння між Варкою і юнаком. Яковенко ніколи не відзначався надмірною хоробрістю в поводженні з дівчатами, а тут його штовхав і штовхав під ребро якийсь бісяка, і хлопець вистрибнув з човна, наблизився до Варки, нахабно зазирнув у її зелені очі й твердо сказав:

«І ти теж поїдеш зі мною... а то... а то я не втраплю на острів...»

«Тільки мені й клопоту! — засміялася вона, але відступилась од Яковенка, і він зрозумів це як побоювання.— Бачили ми й не таких красунчиків!.. Розкомандувався!.. Ти мені не командуй, а давай дуби, та накладатимемо сіно!.. Ну!»

Вона відступила ще на крок, а в Яковенка вичерпалися запаси молодецтва, він щось промимрив і неохоче поліз у Діодорів човен.

«Відпихайся веслом! — скомандував Діодор.— Якось перегребемося через протоку. Бо мотор ще не прочах...»

Варка насмішкувато дивилась їм услід.

«Отак я завжди тут плаваю»,— зітхнув Діодор, і Яковенкові стало його жалко.

«А ця Варка — що?» — спитав він.

«Та розумієте... Був у неї чоловік... Ледащо... Купила вона йому мотоцикл... Ганяв він сюди та туди... Пив... Ну, прогнала вона його... Жінки дуже рідко розуміють, який чоловік може зробити їх щасливими... Їх засліплює почуття...»

Яковенко подумав, що його теж засліпило. Про Діодора тоді не думав. Спитав тільки здуру:

«А ви — щасливий?»

«Бачте... я — сам»,— Діодор усміхнувся так болісно, що Яковенкові стало його ще більше жалко, але в своєму захопленні зеленоокою бригадиркою він не зміг тоді відгадати причини сумного Діодорового плавання по зарослих лататтям протоках, навіть у гадці не мав, що у Варку можуть закохуватися не лише палкі парубчаки, але й люди серйозні.

А переконався в цьому ще того дня.

Хоч сінна бригада, очолювана Варкою, вважалася жіночою, навколо неї, мов мухи, крутилися чоловіки. За день Яковенко перебачив на острові мало не все чоловіче населення хутора. Прибився обліковець, обвішаний сумками, надутий, поважний, у новому піджаці й червоних черевиках, яких уперто не скидав. Він терся коло Варки, діставав із своїх сумок то один блокнот, то другий, вдавав, ніби щось записує (а в самого, як помітив Яковенко, не було жодного підструганого олівця), бурмотів: «Для піднятія животноводства треба й нада...» Варка насмішкувато штурляла обліковця в сіно, він падав, вибирався з сіна, обтрушувався, плів щось несусвітне.

Потім у допотопній довбанці приплив маленький сивобородий дідок, якого жінки називали «дід Раденький», і взявся показувати Варці, як треба складати сіно на дубах. Він хотів ще затягти Варку до себе на сіно, «щоб краще втоптувалося», але вона не захотіла, послала дідові якусь молодицю, а сама подавала сіно знизу, щоразу блискаючи до діда зеленими очима, і дід млів, вигарцьовував по-півнячому на сіні, кричав:

«Варко, виходь за мене заміж! Не дивися, що старий. Не бійся: до сусідів не бігатимеш!»

«А баба?» — сміялася Варка.

«На пенсію. Тепер пішла мода на пенсії...»

Були ще на острові рибалки з вудками, приїздив молодий лектор, навідався ветеринар, який мастив чимось корів от ґедзів і тепер смердів і сам так, що всі затуляли носи і відхрещувалися від нього, як од нечистої сили, а він однаково не зважав на те і щось шепотів до Варки...

І Яковенко теж не відставав од усіх залицяльників. Скористався зі свого становища, крутився коло Варки цілий день, вистрибував з дубів на берег, брався її замінити або хоч стояти поряд з нею і метати сіно на дуби. Нестерпно пекло цілий день сонце, а Яковенкові ще жаркіше було від Варчиної близькості, він не бачив, що їй теж жарко, що в неї пітніє шия, липне до тіла сінна труха, не помітив Варчиних намагань стати до нього так, щоб він не бачив її спітнілої шиї, зморшки, яка на самій видноті перерізала шию, отої клятої сінної потерті, що вперто липла й липла до тіла, до рук, до обличчя і особливо до шиї і до тої зморшки, жіночого нещастя, яке годі приховати.

Возили сіно допізна. Яковенко шкодував, що не може лишитися ще хоч на день.

«Мало у вас сіна»,— сказав він похмуро Варці.

«З нас вистачить»,— безжурно відповіла вона.