Павло Загребельний - З погляду вічності

— Радий, що застав вас у доброму здоров'ї, дядю Васю,— сказав я на прощання.

— Добре, що й ти не розсипався на крутому повороті,— добродушно відбуркнув Шляхтич-старший. Він натякав, власне, на те, що я, мов найостанніший тюхтій, не втримався на крутому повороті, мене викинуло, як шмаркача, як дерев'яний цурупалок, як незграбне опудало в метр вісімдесят шість завдовжки. А от його, дядю Васю, хоч як кидало життя, хоч які були повороти, але він утримався, та й усі майже утримуються, коли це справжні люди, а не такий кисіль, як Митько Череда.

— Я багато чого зрозумів, дядю Васю,— присоромлено сказав я, щоб хоч що-небудь сказати.

— Аби кожного отак ще молодим, щоб розумів.— Шляхтич не докінчив, він міркував зовсім не так, як я, може, на його думку, оті, що вилітали на крутих поворотах і боляче билися об землю, могли стати в житті вартіснішими, аніж усі благополучники.

— Бачу, маєте свої справи, шмаляйте, хлопчики!

Ми покинули помешкання, в якому вже давно не було жінок, чисте, сумне, якесь мовби гірке помешкання, спустилися по сходах, поминули зал, де точилася різанина в «козла».

Ген, мабуть, хотів од мене відчепитися, може, й до Шляхтичів завів, сподіваючись, що мене там затримають, тепер він завагався на другому поверсі, мовляв, чи не піти собі додому, але я твердо повів його на вулицю, мені хотілося до міста, бо не для того ж я повертався додому, щоб сидіти в чотирьох стінах і снувати спогади, яких ще майже не мав, а той, єдиний спогад про сірі очі, штовхав мене кудись у колотнечу, у вировиння, до людей безтурботних, а такими могли бути тільки молоді, молоді й молоді.

Ми стояли перед «Діловим клубом», і я відчував, як Гену кортить дременути від мене, та він не знав того, як мені ще більше кортіло не випускати сьогодні його з рук.

Ген завжди умудрявся випереджати мене. У всьому йому щастило. Ніколи не забуду випадку, який стався, коли ми вчилися ще в шостому класі. Ми ходили тоді за місто в Скрипайку. Ми ходили в Скрипайку щовесни, туди водив нас учитель природознавства. Місто лежало на краю степу, рівного й голого, а Скрипайка прорізала степ, мов зморшка натруджену долоню; це був глибокий яр, давній, крутий, весь у колючих заростях терну, глоду, шипшини, на його краях росли навіть покарлючені дубки й притиснуті до землі палючими степовими вітрами берестки. Такі яри колись, здається, називали байраками, наша ж Скрипайка мала власне ім'я, бо щось у ній справді було від скрипок. Повесні над нею зависали непорушно жайворонки, висипаючи на землю свої виспіви, а влітку серед цупких, до дзвону висхлих трав вигравали на тисячах скрипочок степові коники, і тоді весь яр і вдень і вночі звучав, мов велетенська казкова скрипка. Що там творилося взимку, сказати важко, бо взимку ми туди не ходили, та й ніхто не ходив; Скрипайка лежала забита майже вщерть снігами, мовчазний холод сковував її всю, але хіба ж ім'я дається на всі пори року? Видно, назвав Скрипайку хтось повесні або влітку, так воно й зосталося.

Того разу ми, як і завжди, побували в Скрипайці, вчитель показав нам якісь там бруньки, якусь травичку, якісь квіточки; ми повернулися до міста втомлені й щасливі, що вдалося бодай півдня не сидіти в школі, а поганяти на вільній волі. І ось тут зродилося оте й проскочило поміж нами, мов електрична іскра: «Єнька поцілував у Скрипайці Олю Доць». Одні це сприйняли байдуже, другі хихикали, треті обурювалися, мене ж просто різонуло по серцю. І не тому, що я міг бути закоханим у Олю Доць. Закоханий у шостому класі — це звучить смішно. Ми ще не знали тоді, що це таке, хоч якась симпатія, щось там таке вже існувало поміж нас: вже визначалися пари, писалися записочки, погляди ставали довшими, в мові вчувався підтекст. Але Оля Доць? Біленьке, тоненьке дівчисько, трохи хворобливе, з несміливою посмішкою, навіть не дівчина, а якийсь середній рід — раптом цілувалася з Єнькою! І саме з Єнькою. І саме з Єнькою, з моїм товаришем, якого я любив, але з яким у нас, може, саме завдяки любові існувала вічна конкуренція. І він вигравав у мене у всьому; йому щастило першому одержати найвищу оцінку, першим прибігти до фінішу на стометрівці, стрибнути вище за мене, він перший навчився плавати, всюди був перший, перший, перший. Хоч я вже тоді починав розуміти, що я вродливіший, що в мені, здається, трохи більше жвавості розуму, більше впертості. Але йому все само давалося до рук. І Оля Доць! Це було просто неймовірно! Другого дня я не пішов на уроки, пробрався в Скрипайку, довго блукав там, пообдряпувався серед кущів, падав на слизьких глинястих крутоспадах... Чого я там шукав? Мені хотілося знайти, уявити, відгадати те місце, де могло статися оте. Я шукав той кущ, той сховок, ту западину, де вчора могли б сховатися ті двоє для отого. Чи я знайшов? Не знаю. Скрипайка була ще по-весняному гола, кущі дряпалися немилосердно, не пускаючи в свої притулки, але як тільки ти долав цей колючий опір, виявлялося, що за кущами нічого немає, жодного сховку, жодного прихистку. Скрипайка лежала відкрита для всіх поглядів, просто безглуздям було припустити, що така несмілива дівчина, як Оля Доць, могла б отут дати себе поцілувати. Та чи й був насправді той поцілунок? Може, його й не було, але я розумів, що він міг бути тільки на тій підставі, що Єнька завжди мене випереджав. У всьому. То чому б не мав випередити й у поцілунку?