Иван Кочерга - Майстри часу

Таратута.Чуєш соцiальне замовлення, бувша принцесо? Тож-бо! У нас, брат, дайош зустрiчний. Це тобi не Париж. Старайся.

Лiда.I знаєш, коли я дивлюся на цю курочку, я починаю розумiти, що таке час. Час — це те, що ми захочемо з ним зробити, що ми зумiємо в нього вкласти. Коли твiй граф…

Юркевич.Та який вiн мiй?

Лiда.Ну, все одно. Твiй граф десятки рокiв розводив кури i мав з них дурну втiху тiльки для себе самого. I коли б вiн навiть здобув собi цю курочку, цю принцесу Буль-Буль ель Газар, — вiн милувався б нею сам, мов якоюсь золотою мрiєю. I марно проходив би час, i даремно несла б вона свої золотi яєчка — ця мудра курочка часу: вони б нiкого не радували, нiкому б не дали життя. А ти знаєш, яєчко — це ж час, запечатана потенцiя часу.

Юркевич.Ти стала фiлософом, Лiдо.

Лiда.Так, так… смiйся. А в нас кожне яєчко, що знесе за один тiльки день ця курочка, розгорне нам потiм мiсяцi, роки енергiї.

Юркевич.Ого! Рiк за день — якi в тебе масштаби, Лiдо.

Лiда.Це масштаби мiльйонiв, що пiдкорили собi час, Лесю.

Таратута.Ну, то я пiшов. (Бере клiтку i йде до виходу). Ходiм, моя курочко, дивися ж, — наробиш нам часу, щоб стало надовго. (Виходить).

Лiда.Неси, ми зараз теж пої… (Вона спиняється на пiвсловi).

Цiєї ж хвилини вбiгає маленька дiвчинка, рокiв восьми, i бiжить до Юркевича.

Дiвчинка.Таточку, тату! Ти тут? А ми з мамою тебе скрiзь шукаємо. Мама тут, у садочку.

Лiда(вражена). Ти… жонатий?.. У тебе дiвчинка?

Юркевич мовчить, похиливши голову. Велика пауза.

Юркевич.Я зараз… повернуся. Почекай тут, Нiночко. Я зараз… посидь тут з тьотею.

Швидко виходить.

Лiда(проводить рукою по чолу). Жонатий… Вже багато рокiв.

Пауза. Чути далеку музику.

Лiда(притягає до себе дiвчинку). Його дiвчинка… Скiльки тобi рокiв, дитя?

Дiвчинка.Вiсiм рокiв.

Лiда.Вiсiм рокiв… Вiсiм рокiв… Дев'ять рокiв щастя! Дев'ять рокiв тому я була молода i любима… Дев'ять рокiв!.. Неначе це було вчора. Дев'ять рокiв, якi я вiддала революцiї… Замiсть них… замiсть них я могла мати таку ось дiвчинку. (Притягає до себе i цiлує дiвчинку). Ось таке своє дитя.

Входить Таратута, шумно уриваючи лiризм цiєї сцени.

Таратута.Готово, товаришу директор. Поїхали. Все гаразд, кругом шiстнадцять — i все на свi… (Дивиться уважно на Лiду). Та що з тобою, товаришу директор, неначебто в тебе фари спiтнiли, пiдмокли? Ага!.. Ось воно що… Згадала минуле, жалiєш, що в тебе такої дiвчинки немає. Ну, так це, брат, пусте дiло!

Лiда(витирає очi). Нiчого, Таратуто, вже пройшло.

Таратута.Та й де б ти знайшла таку дiвчинку? Товариш Юркевич — хороший хлопець, душа-чоловiк, але, правду кажучи, не наш. Одне слово — гнила iнтелiгенцiя. I добре ти, значить, зробила, що тодi його кинула. Тепер i сама бачиш.

Лiда.Правда, Таратуто, правда! Час — великий суддя, вiн кожному присудить по заслугах, кожному вкаже його мiсце. Моє мiсце тут, а його… Ну, прощай, дитя. (Ще раз цiлує дiвчинку).

Цiєї хвилини чути жiночий голос, що кличе дiвчинку: «Нiночко, Нiно! Де ти?»

I зараз же входить Софiя Петрiвна, її подоба стала ще характернiшою, i доводиться признатись, Софiя Петрiвна чимало-таки допомагає природi, щоб затримати свою молодiсть, яка вже минає.

Софiя Петрiвна.Ти знову не слухаєш, негiдне дiвчисько! Мама хвилюється, турбується, а вона — вредна дитина… Де тато?

Входить Юркевич.

Нарештi! Де ви пропадали? Я вас двi години шукаю по цiлому вокзалу.

Юркевич.Та я ж весь час тут, тiльки цигарок зайшов купити.

Софiя Петрiвна.Ви хочете, щоб ми спiзнилися через вашi дурнi цигарки? Що за кара божа з таким чоловiком!

Юркевич.Та що ти, моя дорога, — поїзд через сорок хвилин.

Софiя Петрiвна.Вам би тiльки сперечатися. Ходiм!

Юркевич.Зараз. (Пiдходить до Лiди). Ну, до побачення. (Бере її руку).

Софiя Петрiвна.Олексiю Степановичу, я йду!

Юркевич(зiтхає). Прощай, Лiдо!

Виходить за Софiєю Петрiвною i дочкою.

Таратута.Бачила? Ось куди йшла його дорога… Ех!..

На перонi рух. Дзвiн. Чути далекий, невпинно наростаючий гудок паровоза. I зразу ж вибухає урочистий марш, яким зустрiчають поїзд.

Ще хвилина — i вiн влiтає на перон.

Входять Черевко, Оля, секретар i всi попереднi, крiм оркестру, який залишився пiд вiкном. Привiтання, вигуки, Лiда i Таратута пiдходять до Черевка i тиснуть йому руки. Секретар говорить своє привiтання, але музика заглушає його слова.