Иван Кочерга - Майстри часу

Юркевич.Лiдо, моя дорога Лiдо!

Лiда.Нiчого… я зараз. Вже пройшло. Iди, милий, я зараз. Дай менi хусточку — в мене немає… Менi ще треба здати пакети комiсару. Ходiм.

Виходять.

Лундишев(входить). Не догнав… побiгла, проклята баба… А добра, здається, курка… велика — напевно, з моїх вiандоток. Сил нема, як хочеться їсти. (Сiдає на лавку). Так i стоїть перед очима смажена жирна курочка… золотава картопля… гранчаста склянка, рубiнове вино. Та невже ж я нiколи не покуштую курки, курячого м'яса! (Схиляє голову на руки).

Входить Усачиха, тримаючи пiд хусткою загорнуту в газету вже смажену курку.

Усачиха.Ну її в болото — доберуться — клопоту не здихаєшся. Краще вiддам. Скажу, що взяла засмажити — услужити, мовляв, Ольцi. Казали, що сюди побiгла — на збори. А ось i кошолка її — до речi. (Iде до лавки).

Лундишев(схоплюється). Слава богу, — вона! Мадам, продайте менi вашу курку.

Усачиха(озираючись). Курку… яку курку?

Лундишев.Та я ж бачу — у вас пiд хусткою, в паперi.

Усачиха.I бистроокий же старий — i спить, а кури бачить. (Нерiшуче). От iскушенiє… а ти знаєш, почому зараз курка?

Лундишев.Ви купець — ви й кажiть.

Усачиха.Давай п'ятдесят тисяч.

Лундишев(з жахом). П'ятдесят тисяч за курку! За курку!

Усачиха.Звiсно, за курку, а не за слона. Та ти подивись, яка це курка — сало аж тече. Давай сорок тисяч.

Лундишев.Сорок тисяч! I подумати, що колись я мав змогу заплатити мiшок золота — двадцять тисяч за чарiвну паризьку курочку… А тепер…

Усачиха.Ну, чорт з тобою — давай тридцять тисяч.

Лундишев.Послухайте — вiзьмiть цей перстень.

Усачиха.Перстень? А вiн золотий?

Лундишев.Ну, звичайно ж! Вiн же з iзумрудом. За нього можна купити три тисячi таких курок, як ця.

Усачиха.Господи Iсусе! От i будь пiсля цього чесною! Ну, бог з тобою, — бери. (Хапає перстень i вiддає курку).

Лундишев(бере курку). Курка! Найдорожча курка мого життя… (Виходить, притискуючи курку до грудей).

Усачиха(сама, милуючись каменем). Камiнь який чудовий! Доведеться, мабуть, для Ольки знову десь здобути. Ой ненечко, — iдуть — напевно, збори. (Тiкає).

Входять кiлька залiзничникiв, серед них Черевко, секретар партосередку та iншi, а також 3–4 жiнки— дружини залiзничникiв. Хмуро розсаджуються по лавках.

Збори.

2-а жiнка.Хлiба немає, а збори щодня. Свобода…

3-я жiнка.I не кажiть. Очi б мої не дивились.

2-а жiнка.Знову умовляти будуть.

3-я жiнка.Тьху!

Секретар осередку. Тихше, товаришi! Сьогоднi в нас дуже важливе питання. Одержано наказа.

2-а жiнка.Кожен день накази, а хлiба немає.

1-й залiзничник.Скажи краще, чому жалування припинили.

3-й залiзничник.Правильно! Який такий порядок жалування не видавати?

1-а жiнка.Значить, з голоду подихати! Курка двадцять тисяч. Картопля п'ять тисяч. Дiти пухнуть.

Галас.

Секретар.Та тихше-бо, товаришi. Дайте сказати. Дiло серйозне. Зарплатню припинили тимчасово, а хлiб цими днями буде. Завтра будемо картоплю видавати.

2-а жiнка.I все брехня. Немає в них картоплi — бреше.

Секретар.Тихше. Я бачу, товаришi, що у нас погiршилась дисциплiна. Ми, товаришi, на посту. Залiзничники це все одно, як солдати, — в наших руках зв'язок, транспорт. Ми повиннi життя не шкодувати за пролетарську диктатуру, а що ми конкретно бачимо. Конкретно ми бачимо, що машинiсти i кочегари кидають паровози, йдуть, конешно, на село, в город. А хто ж поведе вiйськовi поїзди, товаришi? Ось i сьогоднi одержано наказа — негайно видiлити двох машинiстiв для вiйськових поїздiв особливого призначення.

1-й залiзничник.А куди? До яких мєстов?

Секретар.Цього ми не знаємо. Маршрут засекречений.

Галас. Увiходить Карфункель.

— Нема дурних! Хлiба нема, грошей нема, добре тобi дiло!

— I куди їхати? Шию зламати. Нi маршруту, нi профiлiв, всi мiстки потрощенi, станцiї погорiли.

— Та ще обстрiлюють з кожного лiсу. Знаємо.

Секретар.Товаришi! Товаришi! Слухайте! Що ми бачимо конкретно? Диктатура пролетарiату бореться за робiтничу владу. То невже в цей момент…

Двоє залiзничникiв демонстративно пiдводяться i йдуть до виходу.

— Самi працюйте.

Карфункель.Ага, я говорiль. Революцiя буде програваль.

Черевко(схоплюється з мiсця). Товаришi! Товаришi! Опам'ятайтеся! Ви ж робiтники — подивiться на вашi руки — вони зашкарубли, почорнiли вiд нафти i сажi, вiд ключiв i домкратiв, вiд свердел i молоткiв, вiд гарячої пари. Хiба не для нас здобували волю пiтерськi московськi, тульськi робiтники, хiба не вони прогнали Денiкiна, Юденича, Петлюру? То невже ж тепер, пiсля всiх зусиль i жертв, ми продамо справу революцiї, справу робочого класу? I коли щодня тисячi комунiстiв, тисячi робiтникiв кидають фабрики, заводи, сiм'ї i йдуть на фронт, щоб битись за нашу волю, — ми, ми зупинимо їх ешелони, випустимо пар з паровозiв? Я старий, двадцять два роки не сходжу з паровоза, — то невже ж тепер, коли партiя кличе нас на бiй, коли товариш Ленiн каже, що треба роздушити Врангеля, — я кину мiй паровоз?