— Навіщо ти зіпсував картину?
— Я не зіпсував.
— Це робота славетного маляра.
— Мені байдуже, — сказав Ґрей. — Я не можу допустити, аби при мені стриміли з рук цвяхи й бігла кров. Я цього не хочу.
У відповіді сина Ліонель Ґрей, сховавши під вусами усмішку, впізнав себе й не наклав кару.
Ґрей невтомно вивчав замок, роблячи разючі відкриття. Так, на горищі він знайшов сталевий лицарський мотлох, книги, оправлені в залізо і шкіри, зотлілі одіння і зграї горлиць. В льоху, де зберігалося вино, він здобув цікаві відомості стосовно лафіту, мадери, хересу. Тут, у каламутному світлі шпичастих вікон, пригнічених скісними трикутниками камінних склепінь, стояли маленькі й великі діжки; найбільша, у формі плескатого кола, займала всю поперечну стіну льоху, сторічний темний дуб діжки лиснів, наче відшліфований. Серед барил стояли у плетених кошиках череваті пляшки з зеленого і синього шкла. На камінцях і на земляній долівці росли сірі гриби з тонкими ніжками; скрізь — пліснява, мох, сирість, квасний, задушний сопух. Величезне павутиння золотіло в далекому кутку, коли, надвечір, сонце видивляло його останнім променем. В одному місці було закопано дві діжки найкращого аліканте, яке існувало за часів Кромвеля, й погрібник, показуючи Ґреєві на порожній куток, не втрачав нагоди повторити історію славетної могили, в якій лежав мерлець жвавіший, ніж зграя фокстер’єрів. Починаючи розповідь, оповідач не забував спробувати, чи діє кран великої діжки, й відходив од нього, либонь, з полегшею на серці, позаяк мимовільні сльози надто вже великої радости блищали в його звеселілих очах.
— Ну, от що, — казав Польдішок Ґреєві, сідаючи на порожній скриньці й натоптуючи гострого носа тютюном, — бачиш ти це місце? Там лежить таке вино, за яке не один пияк дав би згоду втяти собі язика, якби йому дозволили вихилити невеличку шкляночку. В кожній діжці сто літрів речовини, від якої вибухає душа й тіло обертається в непорушне тісто. Його барва темніша од вишні, й воно не побіжить із пляшки. Воно густе, мов добрі вершки. Воно міститься в діжках із чорного дерева, кріпкого, мов залізо. На них подвійні обручі з червоної міді. На обручах латинський напис: «Мене вип’є Ґрей, коли буде в раю». Цей напис тлумачився так широко й суперечливо, що твій прадідусь, високородний Сімеон Ґрей, побудував дачу, назвавши її «Рай», і гадав у такий спосіб узгодити загадковий вислів з дійсністю шляхом невинної дотепности. Та що ж ти гадаєш? Він помер, допіру почали збивати обручі, від розриву серця, — так хвилювався ласий дідок. Від тієї пори діжку не чіпають. Виникло переконання, що коштовне вино принесе лихо. Справді, такої загадки не загадував египетський сфінкс. Щоправда, він запитав одного мудреця: «Чи з’їм я тебе, як з’їдаю всіх, скажи правду — залишишся живий», та й то гарненько подумавши…
Здається, знову капає з крана, — перебивав сам себе Польдішок, скісними кроками прямуючи в куток, де, закріпивши кран, повертався з відкритим, світлим лицем. — Так. Гарно подумавши, а головне, не поспішаючи, мудрець міг би сказати сфінксові: «Ходімо, братику, хильнемо, і ти забудеш про цю дурню###». — «Мене вип’є Ґрей, коли буде в раю!». Як утямити? Вип’є, коли помре, чи що? Дивно. Значить, він святий, значить, не п’є ні вина, ні простої горілки. Припустимо, що «рай» означає щастя. Та якщо так стоїть питання, то будь-яке щастя згубить половину свого сяйливого пір’ячка, коли щасливець щиро поспитає себе: чи ж рай воно? В тім-то й заковика. Щоб з легким серцем напитися з такої діжки і сміятися, хлопчино мій, гарно сміятися, треба одною ногою стояти на землі, другою — на небі. Є іще третє припущення: що коли-небудь Ґрей доп’ється до блаженно-райського стану й зухвало спустошить барильце. Та це, хлопчино, було б не виконання пророцтва, а трактирна галабурда.
Переконавшись ще раз у справному стані крана великої діжки, Польдішок зосереджено і понуро закінчував:
— Ці діжки привіз в тисяча сімсот дев’яносто третьому році твій предок, Джон Ґрей, з Ліссабону, на кораблі «Бігль»; за вино було заплачено дві тисячі золотих піастрів. Напис на діжках зроблений зброярем Веніяміном Ельяном із Пондішері. Цього вина ніхто не пив, не куштував і не буде куштувати.
— Я вип’ю його, — сказав якось Ґрей, тупнувши ногою.
— Ото хоробрий молодик! — зауважив Польдішок. — Ти вип’єш його в раю?
— Звичайно. Ось рай!… Він у мене, бачиш? — Ґрей тихо засміявся, розтуливши свою маленьку руку. Ніжна, та з твердими рисами долоня осяялася сонцем, і хлопчик стиснув пальці в кулак. — Ось він, тут!.. То тут, то знову ні…
Читать дальше