Микола Олійник - Дочка Прометея

Чоловіки засміялися.
— А він не вказує часом, що саме писати? — жартував Павлик.
— Це вже справа сумління.
— Ось вона, Йване, твоя далекоглядність. Леся, бач, має діло із духами, а ти тут цілу теорію розвів о талантах, індивіді...
— Коли й так, — підхопив жарт Іван Якович, — то її дух скрупулятний, незлий.
Щирість і невимушеність розмови викликали Лесю на відвертість. Здавалося, нікуди вона й не виїздила, а зібралися оце в Колодяжному чи в Києві увечері і гомонять собі потихеньку.
— Взагалі ж не писати я не можу, — розповідала. — Коли в мене радість, що буває надто рідко, чи смуток, то враз ніби вогонь загоряється в серці.
— А без цього, Лесю, — Іван Якович поклав на її худеньке плече руку, — і немає справді мистецьких творів. Усе, що написане з холодним серцем, не варте і торби січки... Через те й кричимо на всіх перехрестях, що немає у нас літератури. — Він трохи підвищив тон, видно, це питання хвилювало його давно і неабияк. — Так, нема! Замість неї поки що крики, сварки та нікчемні повісті, в котрих справжнього життя, правди й дотепу — як на пустій видмі колосків. Чи, може, оті немічні віршики про природу, засушену в бібулі, і про почуття, законсервовані в спіритусі, може, їх назовемо літературою? Але гов! Се підпеньки, що ростуть на здрухнілих пнях, плісень, що вкриває гниле багно, але не пахуча, цвітаста мурава...
— Та годі-бо, Йване, — кинув Павлик, вибравши зручну хвилину.
— Коли ж серце розривається, як подивлюся та послухаю наших консерваторів. Ви, Лесю, даруйте мені сей тон. Аби не боліло, то й пощо говорити? Михайлові он не подобається — в нього душа м'яка.
— Ну й дразливий же ти! Інший уже давно порвав би з тобою.
— Про іншого я, може, і не сказав би, а про тебе скажу, бо знаю — витерпиш... З іншим я, може, і говорити не став би.
— Бачте, Ларисо Петрівно, які ми друзі, — звернувся Павлик. — Ради бога, не беріть з нього приклад.
Леся усміхнулася, згадавши, до яких суперечок доходять вони на своїх вечорах, і мовила:
— А ви, прошу вас, не зважайте на мене. Ми з вами одним миром мазані.
— От бачиш! — зрадів Франко. — А ти з своїм примиренням. Хто ж, як не ми самі повинні вчити молодь? Не віддавати ж й барвінським та романчукам? Досить і так уже наплодилося отих, як писав Тарас, моголів. Хіба ж од них ждати народові справжньої літератури? З гнилого дерева не зробиш доброго ціпа... То, кажете, — звернувся до Лесі, — у вас так само бувають суперечки? Об чім же ваші спори?
Леся розповіла про «Плеяду», про захоплення молоді демократичними ідеями.
Франко і Павлик слухали її, не перебиваючи.
— Добре було б, Ларисо Петрівно, — сказав Павлик, — аби ви шукали в Києві певних людей. Нам треба надійних, особливо в Києві.
— Я певна, що виконаю ваше прохання, — не задумуючись, відповіла Леся. — Мені вельми прикро, що здоров'я ставить мене весь час на од шибі активного громадського життя. Але знайте: коли трапиться яка рискована робота, я буду вашим найпершим і найбезпечнішим помічником.
— Діло не так і в здоровлі, Ларисо Петрівно, — сказав Франк. — А вашу згоду ми приймаємо. Можете не сумніватися — роботи вистачить на всіх. Головне, нам треба налагодити перевезення нелегальної літератури.
— Я готова стати в пригоді.
— От і гаразд. Будете їхати назад — дещо візьмете. Тільки — гов: про нашу умову нікому ні слова. Леся кивнула головою.
— Ну, а щодо ваших поезій мушу сказати, що за останні кілька літ ви зробили помітний крок. — Франко вдарив об коліна руками, і Леся тільки тепер помітила, які в нього витерті штани. — Не будемо зараз вдаватися до аналізу ваших поезій, — вів далі Іван Якович, — але на шляху ви стоїте правильному. От хоч би взяти цикли «Подорож до моря», «Кримські спогади», котрі ви мені переслали, а надто «Сопіга зрет зрего!».
— Так-так, — втрутився Павлик. — То річ сильна і характерна.
— Вирізняються вони поглибленим розумінням життя. А це, замітьте, головне. Література єсть життя. Це найправильніший кодекс справжнього митця. Життя — передовсім. Що воно зв'яже, те й буде зв'язане, а що воно розв'яже, те й буде розв'язане.
— Здається, пора б вам уже і про збірку подумати, — додав Павлик.
— Боюсь, нічого ще збирати.
— Не кажіть, є сильні штуки, — заперечив Франко. — Михайло має рацію: при поверненні додому зложіть увесь свій доробок і шліть нам.
— І чим хуткіше це зробите, тим ліпше... для загальної справи, — додав Павлик.
— Взагалі добре було б, щоб ви і ваші друзі взялися пропагувати все, що є гарного, розумного в нашій літературі. Народові підсовують таку убогу, натикану гнилими ідейками літературщину, що хоч сили наші й нерівні, хоч і перепадає нам, але не протистояти їй не можемо!
Читать дальше