Микола Олійник - Дочка Прометея

— Треба маму спитати, як вона.
— Я хутко, — метнулася Леся на кухню по матір. Ольга Петрівна не заперечувала. Вона вже й сама не раз думала, що дітям необхідна прогулянка. Колодяжне, з його повними чарівної поліської краси навколишніми гаями та луками, напевне, дасть необхідну їм втіху.
Оселилися в іще не закінченому великому будинку. Одна з трьох просторих його кімнат уже була готова, побілена, а кухню Петро Антонович попросив пічників тимчасово зробити надворі. Під низеньким гонтовим накриттям ті змурували плитку, вивели комина, і куховарка — чепурна, моторна молодиця, яку Ольга Петрівна найняла ще в Луцьку, —щодня готувала там страву.
Саме достигали вишні, садки червоніли від ягід. Ольга Петрівна сушила їх, насипала в бутлі. Весь день вона була заклопотана, порядкувала на будівництві, бо Петро Антонович одразу ж повернувся до міста. Леся й Михайлик почували себе привільно. Вони швидко подружили з сільською малечею і тільки й чекали нагоди чкурнути з нею на пастівень, де сила-силенна квіток, чи до недалекого озерця, напівзарослого ситнягом та покритого зеленим килимом ряски. Скільки там лілей! Білих, жовтеньких... Так і надять до себе. Хоч зірвати їх не так-то легко — драговина засмокче... Та хлопчаки добираються. Скидають одяг, роблять із ситнягу кулики і пливуть на них на самісіньку середину.
З заходу до села підступав дубовий праліс. Він нагадував Лесі звягельські темні бори, поїздки до навколишніх сіл. І легенди. Про мавок, лісовиків, русалок, водяників. Вони назавжди ввійшли в її серце, жили в уяві звичайним життям, як і всі інші друзі. Скільки разів шукала зустрічі з ними, а все не щастило. Ще тоді, на Купала, як були в Жабориці, сподівалась побачити причинних дівчат, послухати їх веселих пісень, та жодна не з'явилась тоді, не прийшла. Чи то година була не слушна, а чи інше що завадило... «А чому б тут не побачити мавки?» — спало якось на думку. Це було погожого вечора, коли вони з Михайликом поверталися з гулянки. Ще червоніло крайнебо на заході, спадала збита чередою курява, а над головами з приглушеним свистом шугали кажани. «Самотою проти ночі страшно, — думала Леся. — Може, згодиться Михайлик? — Глянула на брата і завагалася: — Ану, як сам не піде ще й мене не пускатиме? Адже вночі вештаються усякі сили — чисті й нечисті». Вирішила обережно вивідати братову думку.
— Михайлику, тобі тут хороше? — закинула здалеку.
— Дуже! Стільки простору, не треба скніти над підручниками. А чому ти спитала? Тобі не подобається?
— Ш, що ти? Я ладна тут назавше зостатися... Ліс, озера. Там-то, видно, мавок га лісовиків! От побачити б!
— Чого заманулося! Таж вони тільки вночі виходять.
— То й що! Хоч би і вночі? Михайлик глянув запитливо на сестричку.
— Чи ти ба, яка одважна! Гляди-но... Сперечатися було б зайвим, і Леся промовчала. Ясно й так, що брат не складе їй товариства. «Доведеться самій... Доберусь до тієї он вежі й назад», — думала.
З таким рішенцем і лягла спочивати.
Не спалося. Та й чи до сну! У відчинене вікно дихала п'янкими, на лугових травах настояними пахощами літня ніч, таємниче шептались молодим листям дерева, а на пастівні, у вільшині, що підступала до самісінького подвір'я, не вгавали соловейки. Леся підвела голівку, виглянула у вікно.
Поруч заворушилася Ліля.
— Що тобі, доню? Лежіть спокійно... Спіть, — почувся сонний материн голос.
Не озвалася на нього, принишкла. Лежала з заплющеними очима й дослухалась. Недалеко, мабуть на вигоні, гуляла молодь: невгамовно заливався голосний бубон у чиїхось дужих руках, то затихала, то знову тонко виводила скрипка; часом зринала пісня, проте ненадовго: видно, ще не настав їй час...
У кімнаті тиша. Всіх здолав міцний сон. Добре, що Джальми нема, а то почула б і почала скавучати.
Затамувавши подих, Леся злізла з полу, навшпиньки підійшла до дверей. «Що, як заскриплять?» Обережно натиснула клямку і пхнула боком двері. Відчинила — аби як-небудь просунутись — і стала в сінцях, прислухаючись... Тихо. Шхто й словом не обізвався. Можна йти.
Поза хатою, минаючи обору, щоб, бува, не зустрітись із куховаркою — вона ночувала надворі, — добралась до пастівня, постояла в нерішучості і, не тямлячи себе від страху, подалася стежкою, яку запримітила ще вдень, коли ходила до озера. Висока густа трава бризкала росою, приємно остуджувала гаряче від хвилювання тіло. По небу блукали сиві хмари. Вони то заступали жовтий молодик, від чого бліді тіні повільно котилися полями, то випускали його, і тоді м'яке сяйво розливалося над землею. Зітхав легенький вітерець між галуззям.
Читать дальше