Винниченко Володимир - На лоні природи

— Так ти знаєш що, хлопчику: ти біжи до тата і скажи йому, що ти мені заважаєш писати. Чуєш? Так татові й скажи. Добре? А я тобі за це увечері грудочку цукру дам.

Кокосенята дуже любили цукор. Вони щодня аж сварились за те, кому зливать на руки панові, бо за те мали грудочку цукру. Не-Коля охоче підстрибнув і, стьобаючи свого коня, погнав за хату. З цими дітьми природи треба було політикувати.
Андрій Григорович подивився на Жульку під столом, обережно одсунув од неї свої ноги, зітхнув, похитав головою і вмочив перо в чорнильницю. Так. Отже, далі.

Андрій Григорович перечитав ще раз написане, прикусив нижню губу, заплющив очі й став думати. Але тут щось з тріском, тьохканням і ахканням ввірвалось в поважний, стрункий ряд його думок, перелякало їх, порозкидало, поплутало. Андрій Григорович аж здригнувся, швидко розплющив очі й з непорозумінням озирнувся: що таке?! Ах, то співав соловейко! От каналія, аж злякав. Він міг би вже собі десь полетіти, поїсти, чи що, хіба ж можна так довго все співать та співать.

Але то вже була соловейкова справа: коли їсти, а коли співати. Він витьохкував так, ніби пообідав щукою, соминою, йоршами і всіма смаженими й вареними рибами на світі.

Ні, мабуть, таки як чоловік не виспався, то навіть соловейко заважає робити. Андрій Григорович склав «Причинки», книжки, газети й одніс їх у хату. А сам пішов у ліс. Петро Бутель казав, що за висілком Бутлями був гарний сосновий ліс. Отам чоловік міг собі в цілковитій самоті, наодинці з мовчазними, поважними соснами гарненько обдумати роботу, а потім і писать її.

Але ні Петро Бутель, ні Андрій Григорович не взяли на увагу одне: дачники.

Дачник — явище цілком атмосферичне: на сонці він плодиться надзвичайно швидко й численно, — за скілька гарячих, сонячних днів він може заповнити собою всі кущі, гаї, ліси, луки, гори. Він — переважно земноводний, але й водяна стихія його не спиняє, аби сонце. Сонце робить його рухливим, задиракуватим, він скрізь нишпорить, залазить у кожну щілинку, висить на деревах, борсається в кущах, качається в траві, хлюпається у воді, кишить, галасує, свистить, бренькає, грюкає, чадить кухнею, — тоді вся земля уявляється під пануванням всевладного дачника.

Але він не виносить негоди, холоду, дощу, — тоді він одразу губить свою жвавість, стає кволим, несміливим, маленьким, зморщується, розпливається і зникає. Тільки де-не-де недобитки його понуро і мляво брьохають по болоті до пристані.

А вигляне сонце, заграє листя тінями, як він знов з'являється, спочатку в невеликім числі, але далі з такою колосальною швидкістю множиться, що стає страшно за всю нашу планету. Знову всі вікна, двері, ворота обліплені дачником, як мухоловний липкий папір мухами. Знову звуки балабайок, грамофонів, скрипок, гітар, піаніно, всі разом, як у музичному магазині, товчуться в повітрі, й небезпечно пройти по улиці; знову кишить дачник у водах, лісах, нетрях, забирається в монастирі, млини, в плавучі отелі, в покинуті селянами халупки.

Оцього не взяв на увагу Андрій Григорович, коли вирушив у ліс. Самотності він там не знайшов: під кожним деревом, як воскові фігури в паноптикумі, сиділи й лежали у всяких позах дачники. Як у паноптикумі, вони трудно, глибоко дихали й помалу водили головою за Андрієм Григоровичем. Вони мовчки, грізно проводжали його очима, зникали позаду, а попереду з'являлись нові у тих самих позах, мовчазні, воскові, моторошні.

Андрію Григоровичу стало якось недобре, і він швиденько поза городами пробрався додому.

Ні, справу з «Причинками» треба було ставити зовсім на інший грунт. Чоловік повинен був добре виспатись, оце найважніше. Тоді ніякі Бутлі, дачники і свині не зможуть завадити. Тоді увага буде свіжою, бадьорою;

вона влипне в роботу, як жук у смолу, і не одірветься, хоч би й хотіла.

Але як заснути, маючи для цього такі несприятливі фактори, як всебутлівське хропіння, Жулькин гавкіт, півнів спів і скигління бутленят? Все це явища такі, що не підлягають людській волі: Бутлі мусять хропти, Жулька — гавкати, півень — горлати, бутленята — скиглити; це їхн'і природні функції, так само як функція дачника — скрізь нишпорити, а вогню — горіти. З цим уже нічого не зробиш. Щоб огонь не горів, треба його погасити. Але не можна ж було повбивати Бутлів, бутленят, Жульку й півня, щоб вони не виконували своїх функцій. Значить, треба було підходити з другого боку.

«Світ — це наша уява», — так давно досліджено філософами. «Світ — це комплекс наших власних почувань», — от ще друга філософська істина. Отже, щоб уникнути чогось, треба не мати почувань. Щоб не чути Бутлів, Жульки, півня й бутленят, треба було заткнути вуха ватою й подушкою. От і все.