Винниченко Володимир - На лоні природи

Комарики співуче, ніжно дзвеніли над головою і часом кусали, бог з ними, то в щоку, то в вухо. Вухо свербіло й горіло, а Андрію Григоровичу чи під це свербіння, чи під спів соловейків згадувалося то те, то се з тих часів, коли в отаку місячну ніч не лежиться на верблюдосхожому ліжкові, коли в грудях хор соловейків співає, а десь там, у густому, темно-синьому затінку під вишеньками, біліє і жде соромливо постать. Гей, було ж колись!..

Прокинувся Андрій Григорович зовсім-таки раненько, — сонечко от-от тільки зійшло. Воно б ще трошки, сказати щиро, послалось би, та Бутлі, старі й малі, як почали гомоніть, стукать, грюкать, то чоловік мусив-та-ки прокинутись.

Але що то'природа: якби Андрій Григорович в городі так мало спав та встав отак рано, то й голова боліла б, і в очах пісок різав би, і настрій був би такий, що хоч лізь головою в комин та й сиди там, щоб нічого не чути й не бачити. А тут він собі походжав по садочку, по подвір'ю, розмовляв з Бутлями, великими й малими, — і нічого. Тільки трошки ніби приємної втоми було. Соловейки щебетали з самого ранку, — коли вони й спали? — в садку так і лунав їхній спів. І людей, голубчики, не лякались, знали, що такій пташинці людина ніякого лиха зробити не може, хіба що якийсь безчулий, товстошкурий йолоп.

По обіді ходив на затоку. На березі зустрічались дачники з вудками, обручами, сіточками. От з ким він найменше мав бажання знайомитись. А ні, ні, нехай вони собі з своїми обручами та велосипедами подалі од його будуть.

Обідав він у садочку під вишеньками. Обід простий, сільський: юшка з риби, добре заправлена на цибулі, та смажена щука. Правда, дядько Петро в наївності своїй склав таку ціну за цей обід, як у городі треба заплатити ¦-Ь доброму ресторані. Але бог з ними, — звідки йому знати ресторанні ціни?

Зате ні в якому ресторані не могло бути за обідом такої музики, як у його: цілих три соловейки співало. Та як! З такими модуляціями, з такою жагою, таким завзяттям, що аж ряба сука, що неодривно дивилась в рот Андрію Григоровичу, і та часом з інтересом поглядала на дерева до співців.

О ні, тут не тільки переклади робить, тут можна було написати ту роботу, що вже так давно задумана. От де він її таки напише нарешті! Тиша, самотність, садочок, соловейки. Тільки сиди та хапайся писати про спів! Це ж саме натхнення, голос творчості самої природи ллється з налитих соками дерев.

Того ж вечора Андрій Григорович під спів соловейків написав Катерині Степановні довгого листа з гарячою подякою за те, що вона знайшла йому такий благословенний куточок, що вирядила його з того проклятого богом города, що дала йому такі незабутні почування в цьому садочку. З кожною годиною, з кожною хвилиною свого тут пробування він виразно помічав, як весь перероджується, як клітини його тіла всмоктують животворну енергію сонця, зелені, як вся психіка його стає зовсім іншою, він весь пом'якшав, став вибачливішим, добрішим, нема того вічного городського дратування нервів, жовчності, нидіння. Ну, зовсім інша людина стала! Велике, велике спасибі їй, Катерині Степанівні, за це!

Щоб добре виспатись і приступити на ранок до роботи, Андрій Григорович позачиняв віконця. І шкода було, і навіть соромно перед соловейками, а мусив чоловік це зробити, — сон у його був поганенький і вимагав тиші. Але й при зачинених вікнах спів було чути досить добре, милі співуни немов навмисне любенько дражнилися з його й співали дуже голосно.

Та, правду сказати, й Бутлі таки додавали свого, в сінях вони часом так хропли, що Андрій Григорович сідав верхи на свого верблюда і злякано прислухався:

чи не душать там його хазяїнів. І комарики, хай їм всячина, надокучали. Накрився б чоловік з головою, так душно, дихати нічим.

А тут ще Жулька, ряба сука, чогось почала гавкати, як чоловік уже трохи задрімав. Вона спала під самими вікнами в Андрія Григоровича, і йому було чути, як вона спочатку робила «Ур!.. ур! ррр..», а потім з таким лютим гавкотом кинулась кудись од хати, що Андрію Григоровичу аж серце млосно заходило. А Бутлі собі лежали, як справжні бутлі, й хоч би ж тобі хто з них устав подивитись або хоч хропти перестав! Анічичирк, наче та Жулька гавкала десь в Африці, а не під самим вухом у них. Що то добрячі нерви!

Пізненько заснув Андрій Григорович. А встав знову рано, бо малі кокосенята чогось' зранку дуже плакали, скиглили, а потім аж верещали, як їх били. Та й півень так же голосно та різко співав під вікном, наче встромляв ножа в уха. А все ж таки щ.о то природа: якби це в городі чоловік недоспав дві ночі, то такого б нервування мав, такий би лютий був, що самому гірко од себе було б. А тут і настрій був лагідний, і різало в очі не так, як у городі, й голова боліла зовсім інакше. От тільки до роботи сідати в такому стані не хотілось. В роботі головне — початок. Як почнеш, так уже в тому самому тоні й далі йтиме.