Гай, гай, колись тут усе трошки інакше виглядало! Швайцари й льокаї тоді стояли попід стінами, під портретами владарів, витягшись судорожним "равнєнієм" і їли начальство очима. А тепер, можливо, вони ж самі сиділи за отими столиками й "начальственно", строго запитували колишніх владарів своїх:
— Чого? Як? Говоріть голоснєй.
І колишні владарі, оті принижені, обшарпані "пролетарі", їли начальство боязкими очима й охоче, хапливо хитали головами, радіючи з усього, що не мало відношення до стєнки.
— Чого? Як? Справтеся в третій кімнаті!
Швайцари посилали своїх дворян із одної кімнати у другу, з другої у третю, четверту, п'яту. Правда, вони, може, й не одсилали б так багато, якби самі добре знали, куди саме треба відіслати. Але ж вони ще так мало звикли до відсилання інших із одної кімнати у другу! Вони вміло, охоче, сласно розтрощили всі кімнати всіх дворянських зібрань, вони догори завалили їх руїнами, але як дати дихнути серед руїн собі й усім недобиткам, це було трохи важче. І через те на місці їхніх найщиріших зусиль стояв такий безпорадний порох невміння й гамору, що аж у самих очі сльозились.
— Товариші, не тисніться так, ну вас к чортовій матері! Нема, кажу! Станьте в чергу! В чергу, кажу, станьте, а то враз станете до стєнки!
І товариші пересувались у другу купу, на другому кінці руїн, думаючи, що тут черга. А влада з папірцями в зашкарублих, зворушливо-незвиклих до таких тонких речей руках бігала з кімнат у кімнати, сердилась, хмурила брови й ховала одчай безпорадности за страшними пиками на адресу буржуяків.
— Не тисніться, говориться раз! Сказано, завтра на ранок усім буржуям явиться до комітету з своїми лопатами. Ну?
— Товаришу, дозвольте вас спитати: де можна взяти дозвіл на виїзд?
— Нікакіх виїздів! Завтра на ранок з лопатами до комітету!
І одна влада зникала за дверима, а друга вибігала з такими самими папірцями, з такою самою діловитістю, безпорадністю й лопатами.
Наяда, насунувши рушника на самі очі, заховавши лице в жовтяве, шорстке полотно його, ходила за доктором, проштовхувалася, продиралася крізь гущавину пролетарів і тримала хусточку в руці.
— Гм! Тут тільки про лопати знають. Більше нічого ніхто не може сказати.
Ось швидко, заклопотано, проштовхується панночка з олівцем за вухом. Ця повинна знати. Жіноцтво, з усіх сил намагаючись довести свою рівноправність у рабстві праці, виявляє до службових обов'язків надідеальну старанність.
— Вибачайте, будь ласка, на одну хвилиночку. Чи не можете ви мені сказати, де...
— Завтра на ранок біля комітету з лопатами! Пропустіть!
Гм, справа виявлялась зовсім не такою просто-трудною, як здавалось.
— Вибачайте, товаришу, чи не можете ви сказати нам, де дають дозвіл на виїзд?
— Дозвіл? На виїзд? У третій кімнаті, праворуч.
— Вибачайте, товаришу, був я там, — нема.
— Нема? На виїзд, кажете? Товаришу Хижняков, де дозвіл на виїзд?
— А чорт його зна!
— Ага, так, так: у п'ятій! У п'ятій кімнаті.
— І там був, — нема.
— Ну, так... Вибачайте, я занятий. І всунувся в черву голів.
— Гм! Це, знаєте, виходить досить цікаво: не виїхати через те, що не можна кімнати знайти.
От знову біг назад той "дуже занятий". І симпатична фізіономія, і чистенький френч на ньому, і таке собі кучеряве, щире, молоде, запальне, аж розчервонілося всім жовторотим лицем. Та що з того?
Але тут раптом панна Ольга перепинила кучерявому дорогу, відкотила рушника з лиця, поширила темно-сині морські очі й напустила в них такої жалібної, ласкаво-наївної наядности, що доктор кашлянув і потупився.
— Товаришу, будьте ласкаві, поможіть нам! Молоде, кучеряве, запальне, охоче, заклопотано й неуважно забурмотіло:
— Прошу, прошу! В чому річ? Будь ласка.
Але, глянувши в лице під рушником, одразу загубило всю охочість і заклопотаність. Очі здригнулись, поширились, потепліли, прилипли.
— Ми вже раз звертались до вас. Чи не можете ви сказати, де дають дозвіл на виїзд?
— На виїзд? Ах, так, так! Одну хвилиночку! Я зараз! Одну хвилиночку прошу почекать!
Кучерява голова прожогом, як у морські хвилі, кинулась у натовп, перепливла до одного столика, до другого, протиснулася в одні двері, виринула, підбадьорююче, убезпечуюче покивала здаля молдаванському рушникові, сховалась за другими дверима, знову виринула й, нарешті, зморена, але весела, припливла до синіх, затеплених морським усміхом очей.
— Ходімте! Це в одинадцятій кімнаті. Вони вчора перейшли з восьмої. Товариші, дозвольте пройти. Товариші, пропустіть!
Читать дальше