А чудна жінка йшла собі у свойому суто-буржуйському капелюсі з провокаційним пером, помахувала торбинкою і спокійнісінько поглядала навкруги, як на проході десь у пристойно-буржуазному парку з поліцаями, сторожами, з усім твердо усталеним життям. На неї подивлялися з непорозумінням, з острахом, з жалем, з посмішками, а жінки... а жінки навіть у такий час — із заздрістю. Жива жінка заздрить навіть мертвій, аби гарній, і готова помінятися з нею станом.
Наяда зупинилась перед аптекою.
От, чудесно, — їй треба дещо купити. — Доктор почекає?
Вона спитала так, як питають прислугу ввічливі пани, наказуючи ждати на себе. І це було цілком нормально, бо інакше хіба доктор пішов би брьохати по божевільних калюжах за нормальною жінкою?
В розбитому дзеркалі при дверях аптеки на доктора Верходуба глянуло лице апаша з точеним носом, гарними важкуватими очима й зарослою, брудною щетиною. Шкода, що не поголився, — надмірна пролетаризація часом невигідна. І шкода, що навусника викинув, не вуса, а якесь рябе пір'я стирчить. Тільки ніс молодчина, спасибі, не піддається!
А Наяда все щось купувала. Аптекар, — молоденький, прищуватий, з жовтим їжачком над вузеньким чолом ляшок, — з ніжністю загортав щось у папірець і рівночасно світився ввесь, як Юдко. А вона, з широкими клубами, з соковитою малиновою нижньою губою й густо-синім блиском очей, здавалось, от-от заграє зайчиками по стінах, як од двох дзеркальців.
— Ну, що, довгенько я була? Але ж у них нема нічого. Все розгромлено. Ну, куди тепер? Добувати дозвіл? Але ви серйозно хочете зі мною їхати?
І це вона запитала так, як питає хазяїн собаку, йдучи на полювання. Не розумом, не свідомістю, а чимсь одвічним і дужчим за розум і свідомість вона вже знала, вже чула, вже розуміла, що він піде за нею на всяке полювання, яке їй захочеться.
Доктор мовчки взяв у неї з рук пакуночок.
— Треба обміркувати справу. От якась каварня. Зайдемо? На вулиці трохи незручно.
Вогка, маленька каварня була майже порожня, — хто тепер, крім зовсім божевільних людей, схотів би за посидіння в каварні стати до стєнки? В куточку за залізними столиками стиснено сиділо дві пари червоноармійців з картонно-настобурченими дамами. За стійкою з застояним жахом в обличчях чекали "баришні".
В очах Наяди, тепер темних і глибоких од одбитого від стіни сонця, зажовтіли ніжні іскорки, а на носі лягла матова золотиста смужка.
Вона поклала руки на столик, сміхотливо-поважно прижмурила очі, трошки схилила голову на плече й наготовилась обмірковувати.
— Ну?
Доктор мовчки, не хапаючись, виняв цигарку, закурив, покликав "баришню", замовив дві склянки кави, переставив до себе з другого столу попільничку, словом, — теж наготовився.
— От так. Мерсі, баришня... Ну, а тепер можна й до справи приступити. Насамперед дозвольте вам представитись: доктор медицини Михайло Петрович Верходуб. Зауважте: не просто доктор, а доктор медицини!
— А хіба то є різниця?
— О, Боже! Простий доктор, то є простий смертний. А доктор медицини науковий ступінь. Розумієте!
— Ну, це колись було, а тепер... Ну, а я проста собі смертна, звуть мене... Ну, Ольга Іванівна Чорнявська. Добре?
Вона не давала собі зусилля навіть удати, що ховає своє справжнє прізвище!
— Дозвольте вас спитати, Ольго Іванівно: для чого ви так одягаєтесь? Хіба ви не розумієте, що це небезпечно.
Ольга Іванівна лукаво посміхнулась.
— Ви гадаєте? А я не думаю. Навпаки: я цим показую, що не маю себе ні за яку злочинницю. І повірте, пане докторе, що вас, у вашому маскараді, швидше розстріляють, ніж мене. Запевняю вас. От побачите!
І очі лукаво, впевнено й ненормально-блискуче зупинились на очах доктора Верходуба. Колись, за давніх часів, погляд жінки, зупинений у його очах більше, ніж слід, загрожував їй приємною небезпекою. Очі такої необережної жінки здригувалися внутрішнім здивуванням, поширювались, одстрибували, зараз же знову налітали на його очі, відбивались і кінчали тим, чим кінчають усі метелики у грі з ліхтарем: покірно, п'яно прилипали. Аби тільки з погляду викресалась невеличка іскорка контакту.
Але тут ніякої іскорки не викресалось. Доктор Верходуб злегка зідхнув і спустив очі до кави.
— Гм! Мені все ж таки здається... Ну, зрештою, це ми потім побачимо. А тепер дозвольте задати вам іще одне питання: вам конче потрібно на той бік?
— Конче.
— Ви ж розумієте, що ви ризикуєте життям? Наяда, замість посмішки, злегка розтягла куточки малинових вуст.
Читать дальше