Винниченко Володимир - На той бік

Панна Ольга повільно покрутила головою. Вона не мала ніяких ні зв'язків, ні вироблених, підготованих способів. Вона знає, що охорона в Машкова велика, що доступ дуже трудний, але... але вона покладається на те, що їй удасться все ж таки пройти до нього.

— Яким способом?!

Панна Ольга зробила невиразний жест і посміхнулась.

— Якимнебудь.

Доктор зрозумів: тим самим, яким вона проходила всюди, куди їй треба було; тим самим, від якого Юдко світився і згоджувався зробити свою балабусте вдовою, яким комісари давали незаконні пропуски, яким він сам опинився в Соснівці й готов був опинитись на тім світі. І справді: чи не дужчий, не дійсніший це спосіб, ніж усі пропуски, мандати, зв'язки, організації?

— Гм! Ну, а як же ви гадаєте там? Наяда знову невиразно повела головою, плечима, бровами.

— Не знаю. Якнебудь. Ну, скажу, що маю якісь дані про німецьку армію. Та це не важливо!

Доктор згодився: розуміється, не важливо. Важливо, щоб Машков побачив її, подивився на неї, зустрівся з її поглядом, щоб на нього випромінилась її посмішка, щоб обвіяло його ритмом її тіла. Тоді він усьому повірить, із усім згодиться, на все заплющить очі. А хіба вона не може сказати йому, що просто захоплена ним, героєм, що прийшла з ним творити народній суд? Хіба він не повірить, коли це скаже вона? Розуміється, в неї сила більша за всі пропуски й цілі армії.

— Та-ак. Ну, а... Простіть, Ольго Іванівно, що я втручаюсь. Я не знаю, які мотиви штовхають вас на такий акт. Але мені просто виникає питання: чи варто ж віддавати ваше життя, вашу красу на боротьбу з вітряками? Тим, що ви уб'єте Машкова, ви не спините тої сірої маси вітряків, що вимахує крилами, від того не спиниться рух, що є наслідком цілої історії. Ні Машков, ні Ленін не утворили цього руху, вони — тільки перехресні точки різних сил. Зникне Машков, чи Ленін, нічого від того не зміниться, все йтиме так, як мусить іти. Замість Машкова чи Леніна, стане якась інша особа в точці перехрещення сил, і буде те саме. За віщо ж ви повинні в цій каші загинути? Я не в своїх інтересах говорю, Ольго Іванівно, ви ж розумієте. Мені боляче за вас. Мені боляче, коли гине велика сила, створена природою, не вжита в тих цілях, на які вона призначена. А мені здається, що ваше призначення не в терористичних актах. Ще раз кажу: своїм геройством ви не спините цього хаосу, відбирання землі, грошей, коней, стєнок. Не спините, Ольго Іванівно! Так для чого ж давати своє життя за те, чого напевне не досягнеш?

Панна Ольга слухала задумливо, хто його зна, чи чуючи навіть. І коли вона помалу, повільно, стала говорити, не дивлячись на доктора, та сама задума облягала її слова. Вона не збиралася припиняти віднімання землі, грошей, коней. Вона сама — селянка, дочка горівника-мужика, і не їй боронити тих, хто віки тримав у горі її батьків. Так їм і треба. Але є інше.

Тут вона підвела голову і глянула на доктора іншими, ніж досі бачив він у неї, очима.

— Ви українець?

— Так, я — малорос, або, як модно тепер говорити, українець.

Панна Ольга жорстко посміхнулась.

— Коли ви малорос, то не знаю, чи ви мене зрозумієте. Ви бачили, як ті мерзотники скидали українську вивіску в калюжу?

Ах, он воно в чому причина тієї зміни!

— Так отак Леніни й Машкови роблять з усією Україною. Вони не винні? Перехресні точки історичних і ще якихсь там сил? Я — теж перехресна точка! Грабіжник, якому хочеться жити з чужого добра, перехресна точка? Прекрасно! Але той, кого грабіжник грабує, таксамо є точка перехрещення сил самоохорони, і він нищить грабіжника!

Вона встала й перейшлась по хаті не своєю, не плавкою, не ритмічно-жіночою ходою, а рвучкими, колючими, як блиск в очах, кроками.

— "Сили", "призначення". Я не знаю, про яке саме призначення ви думали. А я вас спитаю: ви знаєте силу ненависти? Жагучої, невсипущої, лютої до млости, до сласности ненависти? Коли мрієш ночами і млієш од щастя уяви здійснення? Знаєте? Ні? А ви колинебудь думали, яке чуття повинно бути в людини, яка все життя пробула в ямі, яка чудом якимсь найшла змогу вилізти з неї й була скинена знову туди рукою, яка ніби має визволяти? Ви розумієте, яка ненависть повинна бути саме до Машкових і Леніних, які свою підлу грабіжницьку, кацапську точку перехрещення сил виконують під прапором визволення? Ні? Ви, малорос, про це не думали?

Вона люто посміхнулась, зробила два кроки й знову повернулась.

— Вивіска? Та хіба вони тільки вивіски скидають у калюжі? А хіба вони не скидають, не зривають, не топчуть ногами портретів Шевченка, портретів замученого їхнім царем українського революціонера, мужика, пролетаря? А хіба ця кацапська брутальна гидь, цей Машков, цей лютий україножер, цей свідомий, умисний кацап-націоналіст, хіба він не розстрілює учителів-українців, селянських і пролетарських дітей, тільки за те, що вони українці? А хіба вона не палить, не нищить, українських книг і хіба не скида всю нашу душу знов у яму? Ні, докторе? А хіба не глум, що ми з вами, діти українського села, говоримо отут мовою нашого вікового гнобителя й не сміємо, не можемо говорити так, як ми говорили, коли пасли свої череди? Ні, пане докторе? Хіба не глум, що ви малорос? Ну, скажіть самі! Ні?