Винниченко Володимир - На той бік

— Дуже. Але я її не можу приняти від вас.

— Чому?

— З якої ж речі я буду наражати вас на небезпеку життю вашому? Що я вам таке? Випадкова знайома.

Доктор коротко кашлянув, — чи удає, чи справді ще сумнівається в собі?

— Гм! Іноді ради випадкової знайомої чоловік може наразити себе на більші небезпеки, ніж ради найближчої.

— Так. Але тільки тоді, коли вона... Як ви сказали вчора? Коли вона — Наяда?

І доктор, здригнувшись хвилюванням, зустрів її пильні, допитливі, наядині очі.

— Так, коли вона Наяда.

Панна Ольга потупилась і все ж таки покрутила головою.

— Сумніваюсь. Навіть ради Наяди за наших часів на небезпеку ніхто не піде.

— Хто знає, Ольго Іванівно!

Ольга Іванівна швидко змахнула на доктора синіми квітками.

— Навіть, коли в тій небезпеці стоїть і смерть? Доктор і цього питання не боявся.

— Навіть і тоді. Я ж вам казав учора, Ольго Іванівно: за одну можливість приторкнутись до неї, за можливість злитися з її таємною, чародійною, незрозумілою нам простим смертним, жіночістю, можна не тільки на смерть піти, а на найлютіші муки.

Потемнілі, потеплілі, густосині очі мовчки, неодривно, неодривніше, ніж досі, одверто зупинилися в очах доктора. І те, що вона мовчала, одверто мовчала й тільки говорила очима, хвилювало до бажання закричати звірячим, хижим криком.

Панна Ольга, не маючи сил одірвати очі, закрила їх рукою й одвернулась. І з-під руки тихо, непорозуміло, ослаблено сказала:

— Дуже дивно.

Доктор обережно взяв другу, покірну й холоднувату руку, почуваючи від дотику до неї таке давнє кричуще щастя, що сам унутрішньо, як у сні, тьмяно й блаженно здивувався.

— Що дивно, Ольго Іванівно?

Рука тихо визволилась і, визволяючись, витягла за собою і кричуще щастя й блаженне дивування.

— Нічого.

Вона зняла руку з очей і знову глянула на доктора боязким, шукаючим і густим поглядом. І важкуваті, ще більше обважнілі, хижі, віддані, побожні очі вхопили й обняли цей погляд дивною, незрозумілою силою. А рука доктора сама собою знову потяглась за її рукою.

Тоді панна Ольга підвелась і одійшла до другого віконця. Юдко висипав із торби недоїдений кіньми дорогоцінний овес. Квочка смачно й поважно квокаючи прямувала до ніг Юдка, біля яких падало зерно.

А за нею дрібно, прожогом котились жовті, пухнасті грудочки.

Ольга Іванівна вернулась до столу й сіла на старе місце. І в очах уже не було п'яної, густої синяви, тільки нижня, повна губа ще пашіла гарячою напухлістю.

— Так ви мені поможете знайти коней, пане докторе?

Доктор сидів, сперши голову на обидві руки. Для чого, для чого ж вона лицемірила?! Для чого задавала це питання, знаючи вже, що за один дотик до її божественно-таємничого єства він поповзе за нею на всі небезпеки й на всі смерті.

— Ми поїдемо кіньми Юдка, Ольго Іванівно, не треба шукати.

Панна Ольга подивилась на сховану в руках голову доктора й помовчала.

Потім раптом підвелась і рішуче покрутила головою.

— Ні! Все це абсурд. Це — божевілля. Ви простіть мені за ці розмови, але я не можу прийняти вашої... помочі. Це — божевілля. З якої речі? Ні, ні, ні! Їдьте собі, докторе, спасибі вам і часом згадуйте... випадкову знайому. А мені тільки поможіть найти коней.

Доктор підійшов до неї й злегка поклав руку на плече їй, як то часто робив пацієнткам, що вередували.

— Ольго Іванівно, ви самі розумієте, що ми живемо в божевільний час. Одним божевіллям більше, менше, це не має ніякісінького значення для того режисера, який ставить божевільну п'єсу. Моє життя мені потрібне, говорячи сучасною мовою, остільки-оскільки. Маю ж я право ставити його на карту в грі? А я хочу поставити його на вашу гру. Так от, кажіть мені тепер усе. Куди вам треба їхати? Через що небезпека? Чим я можу бути корисним?

Ольга Іванівна подивилася знову просто в лице докторові, перевіряючи, чи його, чи себе, й помалу відійшла до столу. Дивлячись у віконце, вона якийсь час помовчала, потім тихо, рівно, байдужим голосом проговорила:

— Я їду в штаб південної червоної армії, щоб убить командуючого цією армією Машкова. Його штаб тут десь коло Соснівки.

І після цього знову спокійно глянула на доктора. Докторові кинувся в очі знайомий, сухий, скляний блиск її очей. Од слів же у грудях штовхнуло й надушило їх, як мішком з піском.

Але коли він заговорив, голос його був теж такий самий спокійний і рівний, як і в неї.

— Можу я задати вам кілька питань?

— Будь ласка.

— Маєте ви якісь можливості доступити до Машкова? Якісь зв'язки, одне слово, якісь вироблені, підготовані способи здійснення перших кроків?