Кобилянська Ольга - Через кладку

* * *

Був.
Вона ще така дитинна! Її тішить ще все, що тішить і її малих братів та сестер... Вона! Боже милий! Я все ще чую її личко близько свого, як нахилялась до мене над столом, коли записував я їй щось на її просьбу в «пам'ятник» — і переходжу все з нею обговорюване. Що вона мені таке казала? Було між тим щось важне для мене? Щось значне саме собою? Говорили ми про мій народ? Або щось інше, що до нього відноситься?
Ні.
А нащо ж я її тямлю?
Ми не маємо нічого спільного; вона не належить навіть до мого народу.
Коли так, то що мені з такої жінки, що не поділяє зо мною й інтересів мого народу, а провадила б біля мне лише життя вегетативне? А все ж таки мене тягне до неї, — вона чудова, чудова... і молода!
Ех, Богдане, ти мужик. Ти живеш, як і мужик, — очима…
А все ж таки нащо ж я її тямлю?

* * *

(Все пізніше).
Не сподівався я того.
Славний скрипак ї — м дав у нашому місті концерт. Я й мати поїхали туди. Не одержавши вже першорядних місць, я взяв середущі. І сидимо ми посередині маси крісел і публіки в багато освітленій музичній залі й слухаємо. Грає він, цар тонів і струн, і мов душу на нитки розділює, грає і в світ якийсь безбережний з самих тонів пориває. Якби не мати, що не менш уважно слідить за музикою, як я, — я був би до скінчення концерту й з місця не рушився. Одначе вона з досади, що не сиділа в перших рядах, як звичайно, і цього вечора прийшлось їй мати плечі других людей перед собою, — раз уже не знаю котрий оглядалась і за кимсь роззиралася. Так і тепер. Вона зблизилась нараз таємничо головою до мене й прошептала так само:
— Глянь, Богдане, на два ряди перед нами направо. Я, затоплений у музиці й будячись немов з іншого світу і знов своїм звичаєм не добачуючи відразу, що бачили очі матері, питаю:
— Що? Хто?
— Вона. Маня Обринська направо з Нестором. Наліво, від неї панство Маріяни ще з якоюсь. Бач, як гордо розсілася компанія в передніх фотелях.
Я, не дослухуючи її послідніх слів, почав у вказанім місці уважно роздивлятись.
— Не знаю, не виджу, — відшепнув я матері нетерпливо і сперся знов у кріслі, звертаючися всею душею до музики.
— Богдане! — чую через якусь хвилину майже приказуюче. — Таже глянь!
Я здвигнув плечима й поглянув знов по передніх рядах гостей.
— Не виджу їх, — прошептав. — То хтось, бог знає хто, а вам привиджуються вони.
— Пізнавай по тім, — почала мати об'яснювати шепотом, — її брат, бо це він, обняв рукою її крісло за плечима. Гадає, певно, що в себе дома так розложився... дивись-бо!
Тон матері, хоч і в якім поважнім настрої знаходився я, тепер отверезив мене в одній хвилі до того, що я, слідячи наново в указану сторону й місце, мов подвійними очима, нараз відгадав і доглянув їх. Справді. Нестор, заглибившися, як музика, очевидно всею душею в пориваючу, незрівняно гарну гру майстра, простягнув і уклав, забувшися, праву руку поза плечі найближчої своєї сусідки на фотель і так, мов закаменівши під властю звуків, сидів і не рухався. Я дивився пильно, з напруженням на нього й на його сусідку. Вона так само, як і він, здавалось, не бачила й не чула нічого. Крім одної музики...
І вже я не спускав з них ока. Чи була це справді вона? Не знав ще напевно.
Мене приковувала передусім Нестерова рука з білого манжета, тонка рука інтелекту, що лежала так певно й спокійно на спині фотелю, мов охороняючи свою сусідку, а заразом і відмежовуючи її від усього окружаючого її світу. Ще я не знав, хто та його сусідка. Вона, як казав я вже, мов потонула на все в силу тонів, що розпливалися з-під тонкого смика й білих пальців артиста. І чи була це справді вона, колишня Маня? Чи, може, якась інша, якась вона. Нестерова?
Я не знав.
Я дививсь на пишно сформовану голову молодого мислителя, котру не раз мовчки подивляв, і на голову тої його сусідки. Ба ні, тепер я вже просто гіпнотизував їх. Мусять обернутись, одно по другім, мусять оглянутися. І я вже почав денервуватися; не мав спокою. «Несторе!»
І справді! Артист ще грав недовго і, мов вдоволяючи моє тайне бажання — побачити обличчя Несторової сусідки, закінчив найніжнішими звуками свою гру. В залі настала через хвильку глибока тишина. Здавалось, усі душі поширилися, потонули несвідомо в світ звуків і... не мали змоги завернутись...
Нараз по хвилях найглибшого пориву й подиву оплески шаленого захвату й грімкі оклики: «славно!» І знов оплески й оклики одушевления, просьби, щоб артист повторив гру. Але він, вклонившись, відійшов і не з'являвся більше. Тоді публіка почала з місць гурмою рухатись. У тій хвилі поглянув я за ними, — і в тій же самій хвилі обернувся Нестор, мов покликаний моїм внутрішнім бажанням і поглядом просто на мене. Блідий, з зворушення музикою, і з очима, що палали надземним ще вогнем, він, очевидно, не бачив мене, а лиш дивився, будучи думками в іншім світі. Він піднявся. В тій хвилі за ним обернулася й сусідка його обернулася, — і я поглянув у її лице. Біле-біліське, як сніг, а очі, як і брата, упоєні музикою — не бачили нікого, а найменше мене. Ті молоді, з природи чудові, пишні зорі, що зводили мене свого часу з розуму! Я, як на привид, витріщився на неї...
Чи справді лежав між нами час? Лежало 10 — 12 років? У тій хвилі я цього не знав. Не знав, але зате я знав і відчув лише одно, що це — вона, і що я ніколи, ніколи не забував її.
Вона!
Цілком як давно, ніжна, «укінчена» краса. А проте чудова, і лиш біля ніжних уст устелилась легка лінія втоми.
Вона не бачила мене. Відвернулася до брата і, звертаючися до своїх сусідів, котрим, очевидно, товаришила з братом почали одне по другім за прочими гістьми поволі до гардеробних дверей висуватися.
— Чи ти бачив? — шептала отверезуючим голосом моя мати.
Я не відповідав.
— Не змінилася, Богдане!
— Так щось, — сказав я напомацки й слідив дальше за ними очима.
— Та бо ти, Богдане, так мене за собою волочиш, неначеб я була якась плахта, а не жива людина, — гнівалася маги, здержуючися, між тим коли я, не хотячи їх з очей вгубити, тиснувся вперед за уходячими, щоб їх як бодай не здогонити, то щонайменше хоч ще раз побачити
Кілька хвиль пізніше в гардеробі, в віддаленні, може, яких шість кроків, я стояв проти неї й дивився на неї.
Кругом нас інші гості, котрі всі з поспіхом одягалися. Вона стояла перед молодою панною Маріян, колишньою ученицею своєю, і з любов'ю старшої сестри защіпляла їй коло шиї якесь легеньке боа і щось у неї вмовляла. Між тим її брат якійсь другій молодій дамі, що, очевидно, також до їх товариства належала, помагав одягатися. Я дивився на неї. Це вона була, не мрія якась, а вона. Виросла ще! Легка, біла газова намітка вкривала її голову з темнорусявим волоссям; очі були вниз спущені, а вуста говорили щось живо до молодої дівчини. І так я придивлявся їй. Так. Це були ще ті самі чисті, непорочні вуста, на котрих, я це відчував, спочивав лиш мій один поцілунок... Мій один!! Маню!
В тій хвилі підняла вона свої очі, і їх погляд упав просто на мене...
Не знаю. Чи вже я так сильно змінився, що вона мого вигляду так сполохалась, чи що інше, бо, витріщаючися кілька секунд мов безтямки на мене, а між нами стояли чужі люди, вона нараз відвернулася і, взявши свою товаришку під руку, пішла спішним кроком за братом і панством Маріянами, оглянувшися ще раз за мною, мов у бажанні переконатись, чи бачила вона справді колишнього адоратора[37] свого, чи з'явився, може, якийсь фантом[38] перед її очима.
Я не слідив більше за ними й не старався більше здоганяти їх. А став нараз цілком спокійний. Моя мати, всунувши свою руку під моє рам'я, держала мене так сильно за руку, що я, вдоволяючи машинально її волю, ішов мовчки її кроком ураз з нею, не отворяючи ні на слово своїх уст, поки не вийшли ми поволі за другими з набитого, ясно освітленого коридора на вулицю.
Надворі віяв вітер, заносив потрохи сніжиною. Мати мовчала, себто не допитувалася в мене про неї. А я сам споважнів.
— Бачив-єсь Обринських? — перебила все ж таки нараз несподівано мовчання, наперекір моєму що лиш відчутому бажанню: мовчати.
— Так що ж там... бачив, — відповів сухо.
— Вона не змінилася. Або, може, була й добре напудрована й позакривала зморшки.
— Може й так, мамо. Але що це може нас обходити, мамо, чи хтось там вживає косметики чи ні. Ми також не помолоділи за той час, відколи з гір переселилися. Крім того, вона не проводила своїх літ марно. Знаю з певного джерела, що працювала пильно й багато.
— Так? — зчудувалася мати й на хвилину вмовкла. — Цікава я, з чого тепер властиво живуть. Треба буде Дори спитатись. Вона буде знати.
— Не конче. В мене ліпше джерело, мамо. В мене джерело сам її брат. Він же прецінь був кілька разів у мене.
— Ага, ти споминав раз, — закинула мати з легкою зневажливістю в голосі.
— Ні, не лише в бюро, а в нашій хаті, мамо.
— Справді?
— Так, мамо. Якщо я вам про те не згадував, то в тім лиш ваша власна вина. Ви ніколи не любили Обринських. Тепер бачуся з колишнім малим Нестором, а тепер дуже поважним молодим чоловіком і урядовцем від час до часу в уряді, де нас зводять часом урядові справи, але також тут і там на інших місцях, між іншим, у міськім паркові.
— І що ж... як там... побирає він уже яку платню?
— Побирає, як це цікавить вас знати. Поки що вона ще в нього невелика, але зате будучність, оскільки чув я від його шефа, жде його блискуча. Чую, він дуже відзначається від своїх ровесників-колег своїми здібностями й знанням.
— Ого!
— Так воно і є, мамо. Малим хлопчиною відрізнявся від інших хтопців. Здатний, а скромний. Це для мене його найсимпатичніша прикмета, а є в нього й інші прегарні.
— Отже, що про свою сестру оповідає? Чому не віддалася?
— Очевидно, не мала відповідної партії, як це буває у мудрих інтелігентних і вбогих дівчат або мужчин. Не йдучи далеко, мамо, як би й я.
— Це ти вже вигадуєш, Богдане! — закинула мати з досадою. — Тобі б треба лише одне слівце сказати, один палець простягнути, і ти дістав би найкращу, найліпшу й найбагатшу панну за жінку.
— Бути може, мамо. Лиш я того слівця ніколи не вимовлю. Я вже не молодий. У мене очі стали критичні й проти себе. Я знаюся вже на різницях між жінками, і може бути, що й не такий уже пожаданий для жінок, як вам, як маїері, здається.
— Ти нерозумний, Богдане. Не знаєш себе цінити.
— Може, й те правда. Я з мужиків походжу, мамо, а мужик не все потрапляє на саму найспіднішу правду.
— Ет, дурниці, Богдане! А вірменочка що? її родичі тобі дуже раді, а й вона сама... хоч молода.. здається, не надумувалась би. Сам признаєш, що вона добре вихована й дуже гарна.
— Так, мамо; гарна й молода. Але тяжко рішитися приковувати до себе молоду істоту, більше дитину, не маючи по правді з нею нічого по душі спільного.
— Шо тобі з нею за душевні спільності мати? Тим ліпше, що не маєш. Виховаєш собі з неї жінку, яку сам схочеш!
— То єсть, ви виховали б собі з неї синову, мамо. Бо я дякую за таке. Я, як оженюсь, про що, як не раз споминав, сумніваюся, то волію вже готову, виховану жінку взяти. Я вже не молодий, мамо!
— О, Богдане, ти б і не вимовляв такого. Чи в тебе при твоїх тридцяти й шістьох роках хоч одне волоссячко сиве? Чи ти згрубів, як банковий урядовець який? Нічого з того всього... Молодий то й молодий! Мужчина, як сосна... а він про старість говорити!
Я усміхнувся.
— Бо ваш син, мамо. Але, по правді, ми повинні бути справедливі, і коли не відчуваємо вже самі дуже молодо, то не повинні того для себе й від других, справді молодих, вимагати. Без любові я не хочу женитися, і не потребую. А силуваної любові, як би це мусило вийти у ледве чи вісімнадцятилітньої вірменочки на бажання її родичів, бо Богдан Олесь «солідна партія», — я не хочу. Це неморально.
— Це щось модне, Богдане, що ти говориш. Щось, бачу, ти хутко свої погляди змінив. Ще донедавна марив об тім переді мною — взяти молоденьку гарну вірменочку, а тепер змінив думку.
— Не змінив, а лиш не рішився ще й досі, мамо. Мені з вами добре, нащо псувати гармонію і спокій у хаті? Хто знає, яка покажеться з неї газдиня й синова, а я хочу між своїми стінами мати спокій. Тепер мені не хочеться боротьбу вести, як колись!
— Як колись! Богдане... — повторила мати гірко, — неначе я колись не була за те, щоб ти добре й гідно оженився... Ти лиш пригадай собі!
Я не обзивався.
Я «пригадав» собі. Якби я був, — говорив я до свого серця, — збудував своє щастя по свойому серцю, був би його збудував мов на вулкані, стоячи тим проти матері — як одніська дитина, котру, як споминав уже, вона уважала своєю виключною власністю, не застановляючись ніколи над нею, як над певною цілістю... от що!
Мати вмовкла.
Надворі сипалися сніжини чимраз густіше, й незабавки опинилися ми перед нашим домом. Мати пішла вперед, а я, замикаючи за собою хвіртку на ключ, постояв ще надворі й на хвилину віддихав свіжим повітрям. Всюди укладався сніг, і робилося якось мило, а заразом тужно...